Вони хотіли, щоб було смішно. Репортаж з київської школи, де показали виставу із побиттям військового ТЦК
Розізлити нас сьогодні легко. Зупинити наш гнів – практично неможливо, лише спрямувати в інше русло. Війна відібрала в нас барви, залишивши тільки три кольори: чорний, білий та червоний – коли перестаєш розрізняти навіть перші два. І тому так часто хвиля суспільного обурення накочується там, де раніше здіймалися б легкі брижі.
У середині лютого ця хвиля накрила київську школу № 309. І причиною тому був фрагмент вистави тривалістю 15 секунд.
У День закоханих у школі влаштували святковий концерт. Під час одного з номерів, коли семеро старшокласників і старшокласниць танцювали перед глядачами, на сцену вийшов восьмий: у пікселі, з текою в руці й написом ТЦК на спині. Йому назустріч кинувся один із танцюристів, зімітував удар, і “військовослужбовець ТЦК” начебто втратив свідомість. Під акомпанемент дитячого сміху хлопці відтягли його за куліси.
За три дні фрагмент із цією сценою з’явився в мережі. Міністр освіти Оксен Лісовий зателефонував директорці школи з вимогою провести внутрішнє розслідування. Того ж дня ювенальні поліцейські розпочали перевірку, а управління освіти Дарницької райадміністрації створило спеціальну комісію.
“Як ми дійшли до того, що мобілізація – необхідний крок для виживання країни – стала предметом висміювання на рівні шкільних заходів? – поставив риторичне питання начальник управління комунікацій командування Сухопутних військ ЗСУ Віталій Саранцев і одразу дав відповідь. – Чи не тому, що дорослі самі розганяють наратив про “злочинний ТЦК”, поки справжні злочинці сидять у Кремлі?”.
Директорка школи Ольга Тимошенко вибачилася перед громадськістю й розповіла, що в закладі провели службове розслідування. За її словами, сцени з військовослужбовцем ТЦК не було в початковому сценарії.
“Учні не усвідомлювали глибинних наслідків такого вчинку, вважаючи це жартом без негативного контексту”, – повідомила вона після розмови з дітьми.
У школі запланували цикл уроків із медіаграмотності, зустрічі з військовими та посилили контроль за підготовкою виховних заходів. А організаторка шкільної вистави – сама з родини військових – написала заяву на звільнення.
[BANNER5]
Таку картину в стилі новинного супрематизму ви могли побачити в повідомленнях інформаційних агентств і стрічках соцмереж. А як щодо її деталей?
За ними “Українська правда” вирушила до столичної школи № 309. Ми планували зробити репортаж про навчальний заклад, але, як це іноді буває, зробили про людину. І трохи – про всіх нас.
Розмови про війну, країну та гідність
Директорка Ольга Тимошенко зустрічає журналістів УП не за паперами в кріслі, а стоячи біля свого столу, перебирає окуляри в руках. Так іноді зустрічають людей, яких краще б тут не було – як-от високе начальство, або краще б були з іншої нагоди – як-от нас. В її очах втома, що здається, накопичилась за майже пів століття в освіті – вперше Тимошенко опинилася по той бік від парт у 1976 році, коли, ще не маючи вищої освіти, прийшла до школи як організатор.
– Як ваші справи? – запитує директорку журналістка УП Оля Кириленко. Військова кореспондентка, вона часто бачить світ чорно-білим. Але зараз опинилася в київській школі, а не знімає, наприклад, евакуацію з Покровська, тому що запідозрила: в цій історії можна знайти не тільки чорно-білі кольори.
– Жива, – відповідає Тимошенко.
Колись – здається, це було в іншому житті, хоча й лише одинадцять років тому – вона жила в сонячній Євпаторії. Коли накочував смуток, йшла до моря. Слухала, як хвилі б’ються об пісок, і їй ставало легше. Мелодії, що здатна замінити пісню моря, в Києві вона так і не знайшла.
Якщо внести в таблицю Excel все, що є в її просторому директорському кабінеті, опис потребував би сотень рядків. Лише сови – символ школи – різних розмірів і ступенів пухнастості зайняли б у цій таблиці чимало місця. На стіні гітара – Тимошенко вміє на ній грати, але частіше акорди беруть діти. У кутку – обладнання для майбутніх уроків із тактичної медицини та керування дронами.
Одна шафа заставлена теками: посадові інструкції, витяги з законів, звітна документація та інші радощі вчительської роботи. Інша заповнена нагородами – частина з них за перемоги у військово-патріотичній грі “Джура”. Школа почала залучати до неї дітей ще за три роки до того, як Кабмін затвердив положення про “Джуру” як “важливий засіб формування національно-патріотичної свідомості”.
Зараз у школі, якою керує Тимошенко, 1850 дітей. Усього 54 класи. І в один із них ми вирушаємо одразу. Ми завітали до школи 24 лютого – і директорка хоче показати, з чого починається навчальний день в окремо взятому сьомому класі на треті роковини великої війни.
А починається він із розмов про війну, країну та гідність.
“Якщо ці три роки вашого життя поєднати в один фільм, як ви б його назвали?” – питає вчителька історії. “Виживання”, “Гідність країни”, “Як один день змінив усе” – пропонують невигадані герої уявного кіно.
[BANNER1]
Для самої вчительки цей фільм три роки тому почався з дзвінка колеги – та жила в Лівобережному районі Маріуполя і як людина, що зустріла війну раніше, телефонувала подрузі, щоб попередити її.
“Розкажіть про найважливіше, чого ви навчилися за ці три роки?” – продовжує вчителька.
“Цінувати рідних”. “Швидко орієнтуватися”. “Бути зібраними”. “Більше цінувати країну”. “Не панікувати”.
“А хто з вас виїжджав на початку війни?”.
Три чверті класу підіймають руки.
Коли вчителька запитує, які обмеження відчули діти після запровадження воєнного стану, серед загальних історій з’являються й особисті. Хтось сумує за друзями, які виїхали за кордон. Хтось шкодує, що не може вийти на прогулянку о першій ночі. А хтось не полетів із родиною в Єгипет, хоча гроші на відпочинок уже встигли назбирати.
– Плануєте пов’язати своє майбутнє з Україною? – питає вчителька далі й, отримавши ствердну відповідь, продовжує: – Вже обрали собі майбутню професію?
– Та-а-ак, – звучить невпевнений хор голосів.
– Архітектор, – каже семикласниця з чорним чокером на шиї; з нього звисає великий хрест.
– Письменник, – озивається дівчина з останньої парти; звідси найзручніше спостерігати за героями своєї майбутньої книги.
– Військовий, – нерішуче промовляє школяр у картатій сорочці й затуляє руками рот.
– Як тато? – уточнює вчителька.
– Так.
Двері класу відчиняються від поштовху директорки, й у кімнату вихором вривається тиша. Розмовам покладено край. Діти мовчки встають. У тишу втручається стукіт секундної стрілки, що лунає по всій школі. Дев’ята ранку. Хвилина мовчання.
На обличчі вчительки, що переїхала до Києва з Маріуполя, такий смуток, що розумієш – для неї ця хвилина наповнена іменами.
[UPCLUB]
“Я готова була стріляти в тих, хто чіпатиме моїх дітей”
240 учнів школи № 309 переїхали до Києва після повномасштабного вторгнення. Цей навчальний заклад вже 11 років без вагань приймає внутрішніх переселенців – як дітей, так і вчителів. Це не дивно, адже його директорка – сама переселенка з Криму.
На півострів вчителька української мови та літератури Ольга Тимошенко переїхала з Миколаєва в 1996-му слідом за чоловіком. Коли вона згадує ті роки, подібне не вкладається в голову: невже в історії нашої країни було таке?
– Тоді українську мову вивчали за бажанням батьків, – розповідає Тимошенко. – І от, наприклад, у класі 10 батьків виявили бажання, щоб їхня дитина вчила українську мову. А в класі 30 учнів. Ти маєш цим 10 викладати, а інші 20 сидять, грають у карти або хрестики-нулики. Ти не маєш права їх нікуди подіти. І ти в таких умовах проводиш урок. Якою могла бути якість викладання української мови?
У 2005 році, коли президентом України став Віктор Ющенко, в Євпаторії вирішили відкрити українську школу. Очолити її запропонували Ользі Тимошенко. Як це буває, коли щось робиться для годиться, їй віддали найнепотрібніше – школу, збудовану понад пів століття тому.
– Мені дали найгіршу школу, яка була в найгіршому фізичному стані. З дітьми, яких відраховували з усіх шкіл, тому що не могли впоратися, – згадує Тимошенко.
І що не менш важливо – з учителями, які не говорили українською. Звільнити тих, хто чинив опір новим вимогам, було вкрай складно, і тоді Тимошенко взялася за те, що називає “лагідною українізацією”. Працювала з кожним педагогом окремо, переконувала, що необхідно викладати українською, ходила на уроки до вчителів та виписувала всі мовні помилки. За три роки відчула: тепер її школу не соромно й іншим показати.
А проблему застарілого приміщення розв’язала кардинально. Біля школи стояв недобуд із 18-річною історією, і директорка вирішила: вона його добудує й відкриє в ньому новий корпус. Шлях до перерізаної стрічки починався з самого початку – акта відведення землі. І те, що бюджетні гроші знайшлися, Тимошенко пояснює просто: зірки так зійшлися.
Колись, як прийде час підбивати підсумки свого життя, й Ользі Тимошенко доведеться згадувати зроблене, серед іншого вона зможе сказати: “Одного разу я побудувала українську школу”.
Коли в травні 2014-го в євпаторійській школі лунав останній дзвоник, Ольга Тимошенко розуміла: він і для неї тут останній. Продовжувати роботу в окупованому Криму вона не збиралася. А до кінця навчального року дотягнула, щоб видати випускникам українські атестати – їй вдалося домовитися про це з Міносвіти України.
2014-й рік для неї – це час мужності та гідності одних і підлості та зради інших. Це рік, коли вона бачила, як спалюють українські підручники й топчуть український прапор. Як виїжджають на материк військові, залишаючи в Євпаторії дружин із дітьми – щоб ті довчилися. Це останній дзвоник, на якому лунає російський гімн, але частина дітей у вишиванках співають під нього не про “священну державу”, а про славу, волю й долю.
– Одного дня до школи зайшов “ряжений” козак та побачив український прапор, – згадує директорка. – Він схопив прапор, почав відривати його від древка. Повз проходила вчителька з першокласниками, і вона кинулася до нього: “Що ви робите?”. Той її відштовхнув, а діти кинулися захищати вчительку.
Прапор ми повернули. І якби хтось спробував ще раз доторкнутися… Я готова була стріляти в тих, хто ступить на поріг школи, буде чіпати моїх дітей і буде чіпати прапор. Зараз, в реальному житті, це вже важко пояснити. Але я тоді була в такому стані: або смерть, або перемога.
[BANNER2]
Тимошенко виїхала до Києва влітку 2014-го. Єдине, що забрала зі старого директорського кабінету до нового – український прапор.
– Коли ви стали директоркою 309-ої школи, вона була гіршою за ту, яку ви отримали в 2005-му в Євпаторії? – допитується Оля Кириленко.
– Ні, не гірша. Просто була звичайна школа. Але моє бачення було, що треба створити освітній простір, де всім буде добре – і вчителям, і дітям. Просто треба було вдихнути душу в кожне приміщення, у кожен коридор. Наповнити його якимось змістом. Наповнити любов’ю.
Любов
y = 1/x
x² + y² = 9
y = |-2x|
x = -3|sin y|
Love. Саме це слово з’являється, якщо нанести ці чотири рівняння на декартову систему координат. Любов, що захована в математичних формулах, намальована на дверях одного з класів.
На інших дверях номер кабінету стилізували під спіраль Фібоначчі. “Золотий перетин у фотографії, або Як отримати неймовірні фото за допомогою математики” – говорить напис на дверях. А під ним – корисні поради юним поціновувачам Instagram, доказ утилітарності математики.
На стіні коридору намальовано дерево заввишки в півтора людського зросту з гілками різних відтінків – від червоного до фіолетового. Замість листя на ньому десятки назв професій: дизайнер індивідуальної реклами, персональний естетик-тьютор, тренд-вотчер, саунд-дизайнер…
Ми йдемо тією частиною школи, яку директорка називає інженерною. Звертаємо праворуч і проходимо повз двері, стилізовані під обпалений цегляний мур. На них табличка: Platforma 9¾. За ними – невеличка кімната для відпочинку, витримана в дусі фільмів про Гаррі Поттера. Для тих, хто хоче трохи побути на самоті.
– Треба розганятися, щоб пройти крізь ці двері? – цей жарт Олі Кириленко зрозуміють тільки мільйони фанатів творчості Джоан Роулінг.
– Стометрівку пробігти, – відповідає директорка. Її улюблена книга із серії про Поттера – перша.
Дорогою до директорського кабінету ще зазирнемо до Музею визвольних змагань українського народу – невеликого кабінету, наповненого артефактами. Борці за свободу України дивляться тут із плакатів і фотографій. Зброя, гранати й снаряди – дещо блищить, дещо вже напівзітліле – нагадують, що ця боротьба не була безкровною. Ольга Тимошенко дістає мішечок із землею з Донецького аеропорту, розв’язує його, і на її долоню замість чорнозему випадає уламок міни.
– Якщо придивитися, то цей капот уражений уламками РСЗВ “Град”, що показує, наскільки пекельними були бої в Донецькому аеропорту, – екскурсовод Олександр вказує жестом на ще один експонат – автомобільний капот з емблемою “Азова”, що посічений в решето.
У цій школі два типи дзвінків. Стандартний – мелодія “Жайворонок” Поля Моріа, який батьки школярів пам’ятають як заставку до програми “У світі тварин”. Але іноді лунає інший – різкий і тривожний, наче нічний дзвінок у двері. Він теж сповіщає, що час збиратися, але з іншої причини – повітряна тривога.
[BANNER3]
Цей дзвінок застає і нас.
За кілька секунд коридор вже штормить, наче океан, а дитячі голоси могли б його і перекричати. З рюкзаками на плечах і куртками в руках учні збиваються у зграйки, і їх несе потоком у бік укриття. Він підхоплює й нас і веде далі, сходами та переходами.
На стінах укриття в підвалі не менше яскравих кольорів, ніж у шкільних коридорах – Вес Андерсон міг би знімати тут кіно, не залучаючи художників. В кожного класу свій куток – щоб уникнути хаосу.
Ми проходимо повз дітей, що вмостилися на лавках, і Ольга Тимошенко згадує перші місяці великої війни.
Вранці 24-го лютого 2022-го їй зателефонувала одна з учительок і попередила, що терміново виїжджає з Києва. Що зробила Тимошенко, дізнавшись про російський наступ? Звичайно ж, вирушила до школи.
Тієї весни ця будівля перетворилася на прихисток для сотень людей. У підвал спустили всі дивани, що були в школі. Люди спали на партах і навіть під ними – на карематах. Для мам із маленькими дітьми облаштували окремий куточок.
– Ми не знали, що буде з Києвом, – каже Тимошенко. – Але я вирішила, що нікуди не поїду. Я буду тут стільки, скільки будуть тут люди. Тому що, а хто їх захистить іще?
“Цю інформаційну війну ми програли”
У п’ятницю 14 лютого Ольга Тимошенко разом із учнями початкових класів переглянула 45-хвилинний виступ, який школярі підготували до Дня закоханих. Поаплодувала і повернулася до роботи. А учні повторили виставу ще тричі – для інших класів.
А вранці 17-го лютого директорка отримала у WhatsApp повідомлення з незнайомого номера із запитанням: “Що це?”. До нього був прикріплений фрагмент п’ятничного концерту зі сценкою про побиття військового ТЦК. Тимошенко здивувалася: в концерті, який вона дивилася, такого епізоду не було. Почала дізнаватися і з’ясувала, що школярі додали його до свого третього виступу. Чому педагог-організатор концерту не звернула увагу на це – за словами директорки, та й сама не може пояснити.
Учнів попросили написати пояснення.
– От вони хотіли, щоб було смішно! – розводить руками Тимошенко. – Вони в соцмережах бачать, що над цим усі сміються. І вони вирішили, що коли вони таку кінцівку в танці зроблять, то всім буде смішно.
Яку хвилю обурення це викликало в суспільстві – ви й самі знаєте.
[BANNER4]
Наступного дня до школи прийшли представники ТЦК та начальник місцевого департаменту освіти – всі вони говорили з учнями 11-Б класу, які зіграли в цьому епізоді. Військовий ТЦК, ветеран із бойовим пораненням, розповідав про важливу роботу, яку виконують центри комплектування, і відповідав на запитання. Питали про все – навіть про бусифікацію.
– Ми проводили багато заходів щодо героїв Збройних сил України, але ми жодного разу не казали, що ТЦК – це теж герої, – визнає Ольга Тимошенко. – Не було такого на заходах у нас.
У грудні минулого року соціологічна група “Рейтинг” провела загальнонаціональне опитування про образ ветеранів в українському суспільстві. 71% респондентів мали серед близьких тих, хто воював чи воює на фронті після повномасштабного вторгнення. Рівень довіри до військових ЗСУ на передовій склав 94%. Тим, хто служить у тилу (не в ТЦК), довіряли 76% опитаних.
А от військовослужбовцям ТЦК – лише 29%. Не довіряють їм удвічі більше – 67% респондентів.
– Майор ТЦК, що приходив до нас, сказав, що ми цю інформаційну війну програли, – переповідає Тимошенко.
Коли фрагмент шкільного виступу потрапив у мережу, її телефон не замовкав.
– Практично кожну хвилину хтось телефонував. Мені говорили, що ми всю твою сім’ю знаємо, ми всю її знайдемо. Це була й нецензурна лексика, і прокльони, і все, що завгодно. Абсолютно незнайомі люди. Я намагалася щось пояснити, але люди не хотіли слухати, їхня основна задача була – образити мене. В соцмережах писали, що треба звільнити негайно всіх, ледь не розстріляти. Тоді як усі знайомі, навпаки, відправляли мені слова підтримки.
– Як ви впоралися з цією ситуацією? – питає Оля Кириленко.
– Я ж у Криму впоралася. А там було гірше, – відповідає директорка. І ледь чутно додає: – Але дуже схоже.
Рустем Халілов, УП
Фото: Ольга Кириленко, Тимур Хачуєв, УП
