Відвага інтелектуалів: дослідники Голокосту звинувачують Ізраїль у геноциді жителів Гази

Жахлива різанина 7 жовтня 2023 року, вчинена бойовиками ХАМАС в Ізраїлі стала найрезонанснішим масовим убивством євреїв з часів Голокосту. Близько 1200 ізраїльтян було вбито, 251 взято в заручники. Але захисна реакція, на думку багатьох, виявилася надмірною – кількість загиблих у Газі перевищила 48 тисяч осіб. Серед тих, хто називає дії Ізраїлю в Газі геноцидом, є професори ізраїльських університетів та дослідники Голокосту. Чому критичні інакодумці важливі не лише для Ізраїлю, але й для України?

Науковці відзначають, що 7 жовтня посилило розкол між дослідниками Голокосту. На одному боці опинилися вчені, які вважають його унікальною і безпрецедентною подією в історії людства, і з огляду на це вважають будь-які дії Ізраїлю виправданими. З їхньої точки зору злочини ХАМАС пов’язані з давньою традицією ненависті до євреїв, що включає співпрацю нацистів з арабськими націоналістами. 

На іншому боці опинилися давні критики ізраїльської політики та практики щодо палестинського народу. Чимало з них сприймають Голокост як один з низки геноцидів. На їхню думку, ізраїльська влада використовує Голокост, щоб представити колективне покарання жителів Гази як битву за цивілізацію проти варварства, тим самим просуваючи расистські наративи про палестинців. Вони твердять, що спіраль насильства породила політика Ізраїлю з вигнання палестинців з їхніх домівок, окупації та блокади Гази. І зупинити насильство можна тільки політичним рішенням.

“Як науковці, ми зобов’язані використовувати наші слова та нашу експертизу з розважливістю та чутливістю – спробувати знизити мову підбурення, що може спровокувати подальші суперечності, та натомість віддати пріоритет промовам та діям, спрямованим на запобігання подальшим втратам життя. Ось чому, звертаючись до минулого, ми повинні робити це способами, які висвітлюють сьогодення і не спотворюють його. Це необхідна основа для встановлення миру і справедливості в Палестині та Ізраїлі”, – формулюють своє кредо підписанти відкритого листа про зловживання пам’яттю про Голокост. 

Першим про те, що дії Ізраїлю в Газі можна назвати геноцидом, вже 13 жовтня 2023 року написав Раз Сегал – фахівець з Голокосту та геноциду, професор Стоктонського університету (США). На його думку, Конвенція ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього перераховує п’ять дій, які підпадають під її визначення. Наразі Ізраїль здійснює три з них у Газі: 1. Вбивство членів групи. 2. Завдання тяжких тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи. 3. Умисне створення для групи життєвих умов, розрахованих на її фізичне знищення повністю або частково.

Професор Єврейського університету в Єрусалимі, фахівець з доби пізньої Античності та Візантійської імперії Лі Мордехай зайнявся складанням документального літопису війни в Газі. Досьє професора Мордехая постійно оновлюється і включає матеріали про насильство, голод, жорстокість, дегуманізацію та інші злочини. 

Одним з найбільш послідовних критиків ізраїльської політики щодо палестинців є професор Єврейського університету в Єрусалимі Амос Голдберг. Він був моїм науковим керівником під час піврічної стипендії в Єрусалимі. Амос – вихідець з родини ортодоксів, ветеран ЦАХАЛ. Він не носить кіпу і каже, що не вважає себе сіоністом. А ще Амос – мабуть, єдиний професор, який пересувається Єрусалимом на мотоциклі.

У серпні 2023 року Голдберг опублікував у Frankfurter Allgemeine Zeitung статтю, в якій назвав політику Ізраїлю щодо палестинців апартеїдом. “Звинувачення Ізраїлю в апартеїді не є антисемітизмом. Воно описує реальність”, – написав він. Голдберг доводить, що критику сіонізму не можна вважати антисемітизмом.

Уперше про геноцид він написав у квітні минулого року у статті під назвою “Так, це геноцид”. На думку Голдберга, рівень і темпи невибіркових убивств, руйнувань, масових депортацій, переміщень, голоду, страт, знищення культурних і релігійних інституцій, придушення еліт (включно з убивствами журналістів) та загальна дегуманізація палестинців створюють загальну картину геноциду, навмисного та свідомого придушення існування палестинців у Газі.

“Я визнаю, що це серйозне звинувачення, і я не ставлюся до нього легковажно, – зазначає Амос Голдберг. – Мені було дуже важко писати цю статтю, тому що вона також стосується мого народу і мого суспільства. Як частина цього суспільства, я також несу відповідальність за те, що відбувається. Масштаби звірств і руйнувань в Ізраїлі 7 жовтня були безпрецедентними. Мені знадобився певний час, щоб переварити те, що відбувалося, і зуміти сформулювати те, що я бачив, що розгорталося перед моїми очима […] Зізнаюся, що спочатку я не хотів називати це геноцидом і шукав будь-які ознаки, щоб переконати себе, що це не так. Ніхто не хоче бачити себе частиною геноцидного суспільства. Але був явний намір, систематична модель і геноцидний результат – тому я дійшов висновку, що саме так і виглядає геноцид. І щойно ви приходите до такого висновку, ви не можете мовчати”. 

“Я особисто знаю людей, деякі з них дуже близькі мені, які постраждали від нападу. Декого було вбито, декого взято в заручники, дехто ледь вижив. У мене не було слів, щоб пояснити ситуацію, переварити її, оплакати її”, – каже Амос Голдберг в іншому інтерв’ю. І водночас називає реакцію Ізраїлю на злочини ХАМАС “злочинно надмірною”. 

Ключовим питанням щодо злочину геноциду є наявність умислу. Подія масового вбивства без доведеного наміру знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу не може вважатися геноцидом відповідно до Конвенції ООН. Мотивом убивства має бути ідентичність групи. Голдберг доводить, що від представників влади Ізраїлю неодноразово лунали погрози перетворити Газу на руїни, заяви про те, що там немає невинних людей тощо, а в суспільстві панує радикальна атмосфера дегуманізації палестинців.

Геноцид не обов’язково має нагадувати Голокост із потягами, газовими камерами, крематоріями, ямами для розстрілів і таборами смерті, а також винищенням всіх членів групи. “У Газі немає Освенцима. Але це все одно геноцид”, – констатують Амос Голдберг та Даніель Блатман у новій статті в газеті “Гаарец”. 

Спільним знаменником більшості випадків геноциду є те, що вони скоєні з почуття самозахисту. Наприклад, до геноциду вірмен османами, що розпочався 1915 року, вірмени повставали проти Османської імперії, вчиняючи терористичні акти. Народ гереро в Південно-Західній Африці повстав проти імперського правління Німеччини (яка у відповідь майже винищила їх) після того, як вона провела політику, що знищила їхні засоби до існування (стада великої рогатої худоби). Хуту вбивали тутсі в Руанді 1994 року після довгих років конфлікту, причиною якого стали привілеї, надані тутсі бельгійськими колонізаторами після Першої світової війни. У цьому контексті важливо зазначити, підкреслюють Голдберг і Блатман, що більшість актів геноциду сприймаються виконавцями як акти самооборони проти своїх жертв. Ізраїльсько-палестинський конфлікт, безсумнівно, належить до цієї категорії; війна у Газі розглядається більшістю ізраїльтян як оборонна після жахливого нападу ХАМАС.

Голдберг зіткнувся з суперечливою реакцією студентів та колег. Деякі студенти були дуже обурені його статтею, але інші дякували. Дехто з колег сперечався з ним, а один навіть висловив сподівання у Facebook, що студенти більше не відвідуватимуть його заняття. Інші казали, що він дав їм поживу для роздумів.

Усе ж ізраїльські університети є оплотом опозиції до уряду Беньяміна Нетаньягу (і за українськими мірками надзвичайно лівими), хоча постійно перебувають під тиском з боку влади та патріотичних активістів, які вимагають звільнення професорів за критику держави або армії. А ізраїльська преса вільно друкує статті, в яких Ізраїль звинувачується в геноциді.

Попри це, Голдберг налаштований песимістично щодо майбутнього, адже єврейське суспільство, на його погляд, стає дедалі більш войовничим, експансіоністським та авторитарним.

***

Проблеми ізраїльсько-палестинських взаємин сьогодні мало хвилюють українців. Інколи вони викликають навіть своєрідні ревнощі, мовляв, Газа відволікає увагу світу від російського вторгнення в Україну.

Український інтерес у цьому кейсі полягає в засвоєнні ролі публічного інтелектуала у суспільстві.

Один з найяскравіших публічних інтелектуалів німецький філософ і соціолог Юрґен Габермас відносить до чеснот інтелектуала якості, які важко назвати героїчними: схильність передбачати небезпеки, наявність фантазії, щоб розробляти альтернативи, та трохи відваги, аби виступити із заявою чи опублікувати памфлет. Але, головне, інтелектуала вирізняє здатність першим відчути щось важливе, чого ще не розуміє суспільство. І тоді інтелектуал не може, не має права мовчати, як професор Голдберг. А правий він чи помиляється, покаже час.

Михайло Дубинянський нещодавно описав, як українські інтелектуали ігнорували незручну для себе реальність під час виборів 2019 року і не мали відваги вийти з теплої ванни власної тусовки:

“Замкнувшись у власній інформаційній бульбашці, прихильники Петра Олексійовича обрушували свою агресію на “гінців”: людей, які говорили і писали про безперспективність походу Порошенка на другий строк”.

Подібні процеси Дубинянський помічає й під час широкомасштабної війни, коли “гінці” бояться висловлювати думку, яка суперечить мейнстріму.

Тому дуже важливо відстоювати право вченого, інтелектуала публічно критикувати свій уряд, свою державу, своє інтелектуальне середовище. Адже така критика – це не “зрада”, не “поширення ворожих наративів” чи щось подібне. Це спроба допомогти, підказати своїй країні, своєму уряду, що робиться не так.

Юрій Латиш