“Я – та сама квіточка, не для війни вирощена”. Записки мобілізованого
Мені не вистачило мужності піти на війну добровольцем. Однак я не збирався уникати зустрічі з групою оповіщення на вулиці чи втікати від неї. І одного ранку у Львові мене таки зупинили військовослужбовці ТЦК.
У цьому тексті я описав найскладніший і найцікавіший місяць у своєму житті. Гадаю, що побачене й рефлексії, викладені в цій історії, відгукнуться багатьом. Передусім тим, хто не зміг піти назустріч своєму обов’язку, але в кого вистачило самоповаги не ховатися від нього.
ТЦК
Я – та сама квіточка, не для війни вирощена. Але якось зранку, наприкінці осені, на хіднику біля автовокзалу на львівській вулиці Стрийська цю квіточку зірвали. Зробили це військові з шевронами одного з львівських ТЦК.
Поведінка військовослужбовців була цілком коректна. Коротка співбесіда, заява на облік військовозобов’язаного і повістка на проходження військово-лікарської комісії.
У коридорі ВЛК стояли до десятка чоловіків різного віку. Медики не барилися, запитавши чи є хвороби й чи щось турбує, врешті написали “придатний”. На дообстеження не відправляли нікого.
Загалом у територіальному центрі комплектування ми провели близько десяти годин.
Працівниця ТЦК на прощання сказала: “Хлопці, старайтеся подружитися з командиром. Це дуже важливо. Старайтеся подружитися з ним попри все”.
Промовляла вона це таким тоном, ніби від того, чи подружимось ми з командиром, точно і вже завтра, залежатимуть наші життя. Її слова й те, як вона їх вимовляла, видалися мені акцентовано драматичними. Ймовірно, виправдано.
[BANNER5]
Перед виїздом із ТЦК до навчального центру для проходження базової загальновійськової підготовки (БЗВП) один із військовослужбовців сказав нам, що повезуть на Житомир. І це, мовляв, добре, бо в рівненській частині все значно гірше, ніж у житомирській. Потім хтось повідомив, що повезуть на Рівне. І це, як виявляється, нам пощастило, бо в Житомирі насправді все дуже зле. Потім знову сказали, що на Житомир. А потім ще раз – що на Рівне. І щоразу нам дуже щастило.
Куди саме їдемо, ми не знали, вже навіть сидячи в мікроавтобусі. Коли я запитав про це військового, який нас супроводжував, він якось показово роздратувався. Мовляв, ви тепер солдати, тож питання ставити – не ваша справа.
Ті, хто не дійшли
Біля військової частини ми були приблизно о 23:00. Звісно, в такий час нову партію рекрутів оформляти не спішили. Дивна логіка приїзду майже опівночі. Та вочевидь нас вже трактували по-армійськи – як людський ресурс. Тож ночували ми в мікроавтобусі. Ніч була холодною й безсонною. У якийсь момент мій сусід промовив: “Коли вже буде, курва, той ранок?”.
Ранок таки настав. І був він ще бентежнішим за ніч. Відчуття коливалися од збудження й піднесення до глибокої прикрості. В піднесені моменти я відчував себе так, ніби мені знову 22 і я стою перед сценою, на яку от-от вийдуть Iron Maiden. Все це відчувалося і як своєрідне полегшення – ніби крок, який обов’язково треба було ступити, нарешті зроблений.
Але перше фото того ранку більше личило до прикрості. На світлині – темний і мокрий від листопадової ночі ліс. Високо безгілкові стовбури сосен у ранковому тумані виглядали б достоту гідно на обкладинці альбому Drudkh. Від цієї картини віяло холодною жорсткою правдою: твоє життя – лише епізод на тілі еволюції, непомітне й незначне, як одна з тих жовтих хвойних голок, якими вкритий ґрунт оцього лісу.
В тому мікроавтобусі ми нарешті й перезнайомилися. Разом зі мною приїхали: Ігор, Євген, Руслан і Петро. Для двох із нас цей старт виявився по суті фінішем.
Євгену близько 30. Він – айтівець з Дніпра. Його руки і шия всуціль зататуйовані. Євген був одягнений у тонку куртку – таку, що здавалося дивним, як він зміг пережити цю ніч. Чи то пильнуючи навіть у тих умовах свій гіпстерський імідж, чи хоча б так намагаючись зберегти залишки тепла в тілі, він весь час був у шапці. З усіх говорив найменше. Половину з того – віджартовувався від дурних дотепів супроводжуючого з ТЦК про татуювання.
Під час однієї з зупинок у дорозі ми з Євгеном розговорилися і він дуже правильною українською коротко повів свою історію. Приїхав до Львова у відрядження, мав важливу зустріч. Владнав справи, переночував у місті, і коли вранці йшов по Сихову до своєї автівки, щоби повертатися в Дніпро, його зустріли хлопці з ТЦК.
[BANNER1]
Історія про те, як зранку не дійшов до автівки всього лише кілька метрів – одна з найпоширеніших серед тих, кого привозять у навчальний центр для проходження БЗВП. Зрештою кожен, кого так мобілізували, кудись не дійшов. Або ж дійшов – саме туди, куди й мав насправді дійти.
Петро – львівський безробітний. Його обличчя видавало значну занедбаність здоров’я. Його на цей полігон привезли вже втретє. Себто він втретє попався хлопцям в оливковій формі, приїхав з ними в ТЦК, пройшов військово-лікарську комісію і прибув у навчальний центр. Двічі його завертали назад. Так сталося й цього разу. Не пригадую, що зі здоров’ям у Петра було не так, але болячки його були настільки серйозні, що в центрі його не прийняли.
Як і Євгена. Виявилося, що зататуйований айтівець приймав антидепресанти, мав психічні проблеми й під час сильних стресів у нього трусилися руки. Йому дали ще раз пройти тест, який усі ми проходили ще в ТЦК. І після цього він сів з Петром у мікроавтобус та повернувся до Львова. Далі, мабуть, у своє авто й виїхав у напрямку Дніпра.
Не Роккі Бальбоа
Найперше завдання, яке я собі поставив у таборі базової загальновійськової підготовки – стати добрим солдатом, який прагне навчитися всього, чого навчають. Все, як заповідали військовослужбовці з ТЦК.
Друге завдання, яке я визначив для себе – щодня відправляти кудись резюме. Я хотів знайти місце служби, де б враховували мої професійні вміння, навички й досвід.
Мені треба було дуже швидко проробити ту роботу, яку я мав виконати ще цивільним. Бо якщо ти сам виявив бажання мобілізуватися, знайшов місце служби й домовився, що тебе там чекатимуть і приймуть, то можеш опинитися в армії на своєму місці. Але якщо приїхав у ТЦК в компанії військовослужбовців, які займаються оповіщенням, доведеться зіграти в лотерею з передбачуваним результатом. Найімовірніше в цьому випадку стати стрільцем і бути готовим відправитися туди, де на той момент найбільше потребуватимуть твоєї допомоги.
Могло бути й гірше – таким було найперше враження від навчального центру. Після ночі в мікроавтобусі нас привели до наметів, у яких ми мали кілька співбесід. Офіцер, що сидів за столом, як потім з’ясувалося, начальник морально-психологічної служби, дивився на нас крізь круглі скельця своїх окулярів без особливого зацікавлення, як на чергову формальність. Однак справив приємне враження.
Хто справив враження неприємне – це сержант, якого всі називатимуть Петрович. Йому десь за 55, в нього дещо розхлябана як на військового хода й манера рухів. Петрович виглядав на непоганого чоловіка, який, проте, змушений мати справу з тими, хто зневажає м’якість у характері. І ще – на того, хто регулярно випиває з тими, з ким мусить мати справу.
Петрович підійшов до нас, коли ми вийшли з палаток. Його критичний погляд чомусь зупинився на мені. Пильно дивлячись в очі, сказав: “Хлопці, тут без фокусів. Якщо хтось полюбляє випити, а я бачу, що тут такі є, – на цих словах Петрович ще пильніше всвердлив у мене погляд, – то від сьогодні про то забудьте”.
[BANNER2]
Ще ночуючи в мікроавтобусі, я надумав тут щоранку відтискатися від землі й боксувати, імітуючи бій з тінню, а Петрович бачить в мені не Роккі Бальбоа, а якогось бухаря?!
Біля тих наметів, перед тим, як ми пішли вже безпосередньо на територію частини, народилася легенда. Поруч було семеро інших чоловіків. Таких, як ми: в цивільному одязі, змерзлих, не виспаних, охочих до жартів і сміху, аби лише не показувати стресу. І в якийсь момент один із них зник. При тім у всіх залишилося однакове враження – чоловік був-був і пропав, ніби крізь ту рівненську глину провалився.
Надалі його так і не знайшли. Найімовірніше, він відійшов від намету покурити чи справити потребу трохи далі від інших. А за тим пірнув у рідкий ліс. Далі – добрався до траси, яка була з кілометр звідти, й зупинив рейсовий автобус чи попутку.
Писар
Мене доєднали до гурту інших новоприбульців. Сержант Петрович завів нас до одного з дерев’яних приміщень і голосно спитав, у кого акуратний почерк. Я підняв руку.
“От ти й попався, – сказав Петрович. – Будеш писарем!”. І дав чистий листок з ручкою, наказавши записати імена всіх присутніх солдатів, їхні прізвища, дати народження й місця проживання.
Привілей писаря у тому, що його виокремлюють у солдатському гурті. Це хоч якась неординарність серед однаковості. В армії потрібно дуже багато писати від руки і записувати всіляке в різноманітних журналах. Це й робить писар.
Під час БЗВП вигода писаря в тому, що він часто буває в приміщенні штабу. Так можна ближче познайомитися з командирами й отримати доступ до інформації. У випадку, коли тебе щойно мобілізували й ти геть нічого не знаєш і не розумієш, це важливо.
Але всі ці переваги бути писарем насправді сумнівні. Доступу до жодної корисної інформації я не отримав. Натомість, як виявилося, писар пропускає все, що говорять у той момент, коли він зайнятий писаниною. В умовах, коли нічого не зрозуміло і ніхто нічого не пояснює – варто було мати хоча б якийсь матеріал для аналізу. Робота писаря всьому цьому активно не сприяла.
Непереможне
Пили майже щодня. Перший тиждень все було контрольовано й спокійно, але в останні дні БЗВП під час чергового випивання дійшло до бійки.
Дістати алкоголь у навчальному центрі, принаймні рівненському – як раз свиснути. Можна, звісно, з усіма пляшками нарватися на патрульних, але хто не ризикує, той не п’є “Микулинецького”.
Командири й інструктори неодноразово застерігали нас від розпивання алкоголю. Проте що далі, то слабше. Врешті один із сержантів сказав щось на зразок такого: “Якщо вже так сильно хочеться, то пийте, але небагато. І відразу лягайте спати”.
Висновок – з розпиванням алкоголю неможливо боротися. Просто тому, що це явище абсолютно масове й тотальне. Як комуністи нічого не змогли зробити з греко-католиками саме через їхню кількість, так непитущі в нас нічого не вдіють з питущими.
[BANNER3]
Людський ресурс
Спочатку мене вражало словосполучення “людський ресурс”. Вперше почув його в інтерв’ю начальника одного з обласних ТЦК та СП. Він розповідав про постачання людського ресурсу на фронт, і я думав: як же неймовірно цинічно це звучить!
Так не можна казати, думав я. Але згодом передумав – бо ми і є людський ресурс. Бо війни й ведуться ресурсами: матеріально-технічними, фінансовими й людськими. Іншої логіки наразі не існує. Зрештою чому б не бути добрим, якісним ресурсом? “Зброєю Перемоги”, – як ідеться в тексті “Промови переможця”.
Одне з найскладнішого в навчальному центрі для людського ресурсу – прокидатися зранку. Не через те, що о п’ятій чи опів на шосту, а тому що тридцять людей щойно роздивлялися сни, а зараз ошелешено приходять до тями, наново розуміючи, де вони. В брудному, часто вже холодному, темному наметі, розгублені, злі, з тривожними перспективами. Така реальність – як штанга, яка з усього маху лупить в чоло.
Пом’якшити такі ранки допомагають хіба взаємні під*оби. І що гучніше, то легше. Якщо вечори полегшує алкоголь, то ранки – хіба гумор.
Микола
У моєму взводі був Микола. Мав приблизно 30 років, жив у селі, високо в горах, десь за п’ятнадцять кілометрів від Тячева. Мешкав сам, мав невелику господарку. І не мав банківської картки. Коли всім виробляли приватбанківські картки, щоб виплачувати через них зарплати, для Миколи це стало проблемою – для цього був потрібен ідентифікаційний код, а його не було. Коля казав, що десь у хаті ніби й був, але він “без поняття”, де саме.
Микола мало говорив, був тихий, відсторонений, неуважний і розгублений. Завжди й у всьому серед останніх. Це геть простий хлопець, без освіти, який зовсім не вмів комунікувати з оточенням у незнайомих йому умовах. Тексту присяги Коля не зміг навіть прочитати, тому присягав, повторюючи слова за товаришем поруч. Йому було складно згрупуватися, щоб тримати автомат у стійці, цілитися, запам’ятати почерговість дій зі зброєю.
Зрозуміло, що найбільше жартували саме над Колею. Хоча ці жарти були не жорстокі чи образливі. Таке радше кепкування.
Наприкінці завершення третього тижня підготовки Микола ледь не вперше за весь час сміливо заговорив. На всю палатку розказував, що зустрів у їдальні односельця. Односелець чергував на кухні. І накидав Колі стільки м’яса, що той ледь з’їв.
[BANNER4]
Солдат Мухомор
На третій день БЗВП нам видали автомати, бронежилети, каски і чотири порожні магазини.
Виявилося, що розбирати й збирати автомат значно легше, ніж було колись на уроках допризовної підготовки юнаків. Шомпол можна не вибивати сторцем долоні, що мені ніяк не виходило в школі, а просто виймати.
Чистити зброю, звичайно, було нічим. Ще через тиждень ми навчилися це робити піском, ганчірками, зрізаними з маскувальної сітки й краплею масла. Для того, щоб зняти кількашаровий нагар, який під кінець свого навчання зробили наші попередники, довелося використати чимало зусиль і піску.
Впродовж дня зброя ставала частиною тіла. Ми вчилися з автоматом бігати, падати і носити так, щоб нічого не зачіпати. Петрович, який видавав автомати і амуніцію, щохвилини наголошував, що якщо загубимо якусь деталь, він здере з нас її вартість, помножену на чотири або навіть п’ять.
Я швидко звик до хропіння, армійських жартів і повсюдних матюків. Це виявилося легше, ніж думав. Хропіння просто ігнорувати, бо ввечері настільки втомлений, що моментально засинаєш. Армійські жарти сприймаєш як належне. Щодо матюків, то потроху починаєш матюкатися й сам.
Четвертої ночі ми прокинулися від гудіння шахеда. Звуки сповіщення про повітряну тривогу всі дружньо проспали. Гул дрона все гучнішав, аж по ньому почали стріляти з автоматів вартові. Шахед пролетів, черги припинилися. Ми хутко зібралися, взяли автомати і вийшли з намету. Простояли зо дві години біля укриття до завершення тривоги. В темряві тихо й неймовірно красиво сипав мокрий сніг.
На п’ятий день у навчальному таборі я сфотографував мухомор. Він видався найдоречнішим до нашої ситуації. Мокрий ліс, сира земля і солдат Мухомор стоїть на варті.
Пи*дов
Найцікавіше з занять, які в нас були на БЗВП – це “Розвідка”. Як заходити на ворожу територію і пересуватися максимально тихо, як заплутувати сліди на снігу, орієнтуватися на місцевості й розрізняти звуки тварин.
На розвідці ми також тренували перебігання дороги, парами й поодинці. Інструктор Тарасович намагався сказати побільше й пояснити детальніше. Від нього вперше почув слово, яке згодом лунало ще від кількох інструкторів – “пи*дов”. На зразок: “Відстанеш і заклинить автомат – всьо, пи*дов”. До війни Тарасович працював водієм-далекобійником.
В Артуровича, інструктора з мінування і розмінування, час від часу тряслася права рука. Так, що він аж притримував її лівою. Якби з нього робити героя художньої фільму, ця ліва рука була б дуже жирним мазком у його портреті і точно зіграла б якусь ключову роль у вирішальній сцені з обрізанням кольорових дротиків.
Заняття проводили у великому наметі, попід стінами якого стояли столи зі зразками гранат, мін та інших вибухових пристроїв. На пісковому ґрунті інструктор показував, як ховати протитанкову міну, як її виявляти і знешкоджувати. Лейтмотив – “Ви цього не робитимете, а якщо робитимете, то, найімовірніше, вам пи*дов”.
З нашої роти, а це приблизно півтори сотні солдатів, лише десяток мали вищу освіту. Відповідно після завершення загальновійськової підготовки продовжити навчання вже на офіцерських курсах могли тільки ті десятеро. Офіцерів у ЗСУ, як часто кажуть, дуже бракує. При тім жодної грамотної пропаганди на цю тему я не бачив. Саме про українських офіцерів як розум, силу, честь і гідність. Як реальну “зброю перемоги, надію на майбутнє”.
Зрештою за місяць на полігоні не було жодних лекцій, пояснень про історичні обставини відносин із росіянами, передумов цієї війни, її особливостей і чому ми ніяк не можемо в ній програти. Ні слова, ні пів слова про те, чого, проти кого й за що ми воюємо. Натомість із кожного телефону кричали російськомовні рілси з епізодами совєцького кінематографу. І оце вже дійсно й по-справжньому звучало на “пи*дов”.
Магурич
Михайло був найзагадковішим персонажем. І не тільки нашого взводу, а й, готовий битися об заклад, цілого полігону.
Родом із Закарпаття, років за сорок, із характерною мовою, густою короткою бородою і хворобою, яку в народі називають “чорна”. Тобто епілепсією.
Всі його кликали за прізвищем – Магурич. Він усім розказував, що вдома в нього залишилися красуня дружина й троє неповнолітніх дітей. А в таборі БЗВП Михайло був уже п’ятий термін поспіль. З тою “чорною” хворобою його ні додому не відпускали, ні в бригаду не віддавали.
Магурич всіх знав і його всі знали. Мав навіть номер, принаймні переконував у цьому, самого командира військової частини. І командир інколи, за словами Михайла, дзвонив до нього й завжди починав словами: “Міша, слухай…”.
Міша був активний, балакучий і запальний. Ближче до завершення нашого БЗВП він вперто брався шикувати взвод замість взводного й сварився, що його ніхто не слухав.
Улюбленою справою Магурича було приносити щось з їдальні. Він спеціально ходив туди одним з останніх і випрошував пів ящика печива, вафлі чи кілька буханок хліба. Якогось ранку я прокинувся від гучних захопливих вигуків Михайла, в яких найповторюванішим словосполученням було “до*уя масла”. Я подумав, що хтось читає Подерв’янського, та це Михайло притягнув з їдальні ящик масла і пропонував усім до сніданку.
Магурич йшов куди й коли хотів, нікому нічого не кажучи. А раз чи двічі на тиждень міг несподівано впасти, закотивши очі й пускаючи з рота слабу піну. Якщо Михайло й грав комедію, про що всі казали, то робив це цілком натурально.
Чорнота
Кілька разів нас відпускали додому на вихідні. Ротний, загалом чудовий хлопець, перед тим довго й нудно розповідав, що у звільненні не можна вживати алкоголю. Особливо комічним був фінальний раз, коли він переконував нас у цьому, сам доволі невпевнено стоячи на ногах.
Останнього разу повертався в навчальний центр автобусом зі ще десятком військових. Хтось їхав у той же центр, хтось – значно далі. При виїзді зі Львова хлопці дзвонили до рідних і в слухавках чулося схлипування або голоси, що тремтять. Потім ці чоловіки говорили між собою цілком звично й на побутові теми, ділилися пиріжками і жартували, що самі їх пекли.
Цей контраст між емоціями та поведінкою в таких умовах, напевно, завжди був і буде. Але все одно його якось дивно спостерігати. Так ніби смерть, невидимо проходячи поруч, лоскоче тебе за вухом чорною пір’їною, натякаючи на ймовірність найстрашнішого. Ти розумієш, хто це, але тільки недбало відмахуєшся. Ну бо як ще тут реагувати?
Роберт
Роберт мав два обличчя. Одне – вкрите густою довгою щетиною, інше – виголене на гладко. Те, друге, Роберт раптово показав на третьому тижні проходження БЗВП, коли повернувся з Рівного, куди відпускали на день. Дехто з хлопців навіть не впізнав його. На дивно безволосому лиці Роба особливо вирізнялися очі. Глибокі й сині-сині, ніби в героїв аніме, яке він дивився впродовж майже всього свого вільного часу. У нашого товариша були хіба сумніші.
Того ж дня він привіз із Рівного зимові берці. Довго їх роздивлявся ввечері, витягував устілки, перевіряв шви, читав етикетку. Перші тижні грудня він проходив у літніх черевиках, тонкій куртці і штанах. Хлопці говорили, що Роберт має сталеве здоров’я, бо кожен на його місці вже давно би вмер від переохолодження. Не пам’ятаю, з яких причини йому не видали зимового одягу: чи він хворів у той час, чи запізнився, чи щось наплутали.
Тонким, але важливим мазком до Робертового портрету є те, що він любив вафлі і газовані напої. Біля його ліжка повсякчасно валялося кілька півторалітрових пляшок з водою різних кольорів. Роб пив свої дюшеси і кремсоди, незалежно від стану застудженості горла.
Найбільше в ньому сподобалися спокій і простота. На полігоні він все сприймав по-філософськи. І відсутність теплого одягу, і фізичні навантаження, які через хвору ногу переносив рясно пітніючи, і дотепи про своє ім’я. На все віджартовувався влучно і легко. Дратувався рідко, сміявся якось по-дитячому, що личило тому другому, безволосому обличчю.
Усі називали його Роберто Карлосом, я – Робом, через міцну асоціацію цього імені з вокалістом Judas Priest Гелфордом.
Робертове ліжко було поруч з моїм через прохід. Якось ввечері ми сіли собі разом пити: я – чай, він – свою газовану воду. Розказав, що на Закарпатті, звідки він, часто називають дітей незвичними для українців іменами. Саме тому він Роберт Васильович. Ще – що йому за сорок, не одружений, не має дітей. Я йому на те – що має свободу. А він – але сім’я може дати щастя.
Після цього Роб надягнув навушники і влігся дивитися своє аніме. А мені, попри все інше в ньому, він запам’ятався найдужче саме цією останньою фразою.
Невідомість
Найскладніше під час базової загальновійськової підготовки – не фізичні навантаження чи побутовий дискомфорт. Це було найлегше. До задимлених наметів, жорстких прокидань вдосвіта, відсутності умов для нормальної гігієни – швидко пристосовуєшся. Потребу засвоювати нову інформацію, набувати незвичних досі навиків – приймаєш.
Врешті-решт те, як двійками штурмувати окопи, як вибивати противника з будинку, як перебігати лісову дорогу, прикриваючи одне одного – все це цікаво вивчати й тренувати. Можливо змиритися і з розумінням, що від того, як скоро та якісно ти опрацюєш все, що бачиш і чуєш, залежатиме твоє життя.
Найскладніше під час БЗВП – невідомість. Коли не знаєш, що буде, не те, що після завершення тренувань, а й що може статися вже завтра.
Після завершення базової підготовки Колю, як і ще кількох, взяли одразу в бойові бригади. Останнього разу, коли я його бачив, він ішов зі своїм речовим мішком до автобуса, що чекав біля воріт табору. Він човгав розгублений. І з таким поглядом, який буває у тих, хто або точно знає, що його чекає щось страшне, або хто перебуває в абсолютній невідомості.
Коля потрапив на Донецький напрямок. Останнє повідомлення від нього, що сидять вже кілька діб в укритті, бо росіяни безперервно б’ють з усього, що мають. Нещодавно я знайшов у фейсбуці односельчанку Колі і запитав про нього. Відписала, що вже майже рік від нього немає жодної звістки.
Магурич після свого шостого разу таки виїхав з навчального центру. Але, наскільки знаю, не додому. Він не відповідає на повідомлення в месенджері, але кілька тижнів тому підтвердив запит у друзі в фейсбуці.
Роберт поїхав на війну разом з Миколою одразу після БЗВП. Не знаю, де він і чи все в нього гаразд. Вірю, що так.
В останні дні в навчальному центрі не залишало настирливе й дивне відчуття звиклості. До стежок цього рівненського лісу, які вже вивчив настільки, що можна ходити ними в темряві. До об’ємної зимової форми й бронежилета, які надягаєш все швидше, до зброї, яку тримаєш все міцніше. Врешті до людей, коли навмання можеш відрізнити чиюсь ходу чи вгадуєш інтонації голосів.
До всього цього можна звикнути. Окрім клятої невідомості. Втім, у цьому стані сьогодні не лише мобілізовані під час курсу базової загальновійськової підготовки, а й значна частина людства. Таке собі заспокійливе, але іншого немає.
Марко Шпак, для УП