“Я не маю часу чекати дива”. Історія захисника, який після полону повернувся до війська, а зараз живе в Німеччині

Герой цієї історії ‒ чоловік з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вів звичайне життя: працював у гіпермаркеті, часто відвідував рок-концерти. 

24 лютого 2022 року, не вагаючись, став до лав ТрО, щоби захистити свій дім від загарбників, а навесні разом з іншими оборонцями міста потрапив у полон. 

Після того, як він понад рік провів у російських катівнях, його обміняли. Невдовзі він знову приєднався до Збройних сил України. Колишні військовополонені тоді не мали права звільнитися з армії. 

Зміни до закону “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, ухвалені в травні 2024-го, дозволили їм самим вирішувати, чи хочуть вони знову служити. Чоловік опинився перед вибором – продовжувати служити за згодою чи звільнитися в запас. 

Зараз герой цієї історії разом із дружиною та двома дітьми живе в Німеччині. Під час телефонної розмови він поділився досвідом адаптації після полону, повернення до війська, а згодом – виїзду за кордон з родиною. Звісно, це лише його особистий досвід війни і його особистий вибір – будь-які узагальнення тут недоречні. Але його рефлексії напевно відгукнуться багатьом.

На прохання героя його розповідь прямою мовою публікуємо анонімно. 

Пружина всередині тебе

Коли нас обміняли, я не відчув особливих емоцій. У полоні людина постійно перебуває в напрузі ‒ немає значення, місяць ти там був чи рік, виникає відчуття, ніби тебе стиснуло, як пружину. 

Процедура обміну лише посилює це напруження, адже боїшся, щоб усе не зірвалося в останню мить. Навіть коли обмін завершився, і стало зрозуміло, що усе пройшло добре, цей стан не відпускає. Ти намагаєшся проявити емоції, змушуєш себе радіти, але ця внутрішня пружина не дозволяє.

Психологи пояснили, що це наслідки перебування в полоні. Тебе наче заморозили, і ти поступово починаєш відтавати. Середовище змінилося, психологічний тиск зник, і організм адаптується. Але свідомість ще не звикла до нової реальності, тому емоції поки не проявляються.

Майже всі проходять через це, хоча в кожного процес триває по-різному. Такий період “відлиги” може тривати від місяця до двох, звісно, якщо немає серйозних психічних травм, бо тоді картина зовсім інша.

Читайте також: Позивний для Мойсея. Максим Буткевич про 850 днів полону, життя над безоднею і диво повернення

Нас обміняли на кордоні з Білгородщиною і привезли до Сум у цивільний шпиталь. Прямо у холі всіх одразу нагодували. Їжа дуже дієтична, але це робиться спеціально. Хлопці повертаються після кацапських катівень, де голодували місяцями, у багатьох виразки в шлунках, проблеми з підшлунковою. Якщо людина відразу почне навертати борщі та голубці, закінчиться це погано. 

Потім всіх відправляють на медичний огляд, там за потреби надають невідкладну допомогу. Після цього є можливість помитися й привести себе до ладу, видають мобільні телефони, спортивні костюми та кросівки. Тільки тоді починаєш знову відчувати себе нормальною людиною. Старий одяг забирають на утилізацію, бо на російських тих зонах і воші, і будь-яка зараза може пристати. Проте я зберіг футболку, в якій вийшов ‒ вона стала для мене своєрідною реліквією. 

Весь процес у Сумах зайняв кілька годин, після нього колишніх полонених розподілили за родами військ і повезли у різних напрямках. Оскільки я служив у ТРО, мене повезли в Нові Санжари.

[BANNER5]

Санаторій воєнного стану

Приїхали в Санжари вже у пітьмах. Першу ніч я взагалі не спав і потім ще довго мав проблеми зі сном. Ти звик до тюремного режиму, а потім бабах ‒ лягай коли хочеш, розмовляй з сусідами, сиди в інтернеті. Отак затягується до пізньої ночі, а з першими променями сонця очі відкриваються самі. 

Те місце, куди нас привезли, називалося санаторієм, але насправді “відновлення” після полону (писати обов’язково в лапках) ‒ це не санаторій, як ми собі уявляємо. Ти потрапляєш у військовий режим: без дозволу за територію вийти не можна, навколо паркан, на прохідній стоїть варта. 

Вперше я поговорив із дружиною телефоном ще в Сумах. Що я сказав? Лише головне: що кохаю її й повертаюсь додому. Вже наступного дня вона приїхала в Санжари. Вперше я її побачив біля воріт прохідної з валізою в руках.

Ми обіймалися, цілувалися, а потім довго розповідали одне одному про все, що сталося за цей рік. Я намагався не перевантажувати її деталями, але вона це відчула й запитала: “Чому ти недоговорюєш?”. А я кажу: “Машо, ну навіщо воно тобі треба, занурюватися в оте лайно?”.

За протоколом родичів одразу не допускають до зустрічі ‒ те, яким став твій рідний після полону, може стати шоком. Але за кілька днів нам пішли назустріч, і вона змогла поселитися в санаторії. 

Замінник чийогось сина

Іноді у звільнених справді “зриває дах”. Весь час поки ти перебував у полоні, тобі продовжували нараховувати зарплату. Якщо твої рідні її не “проїли”, то в руках опиняється суттєва сума, і народ йде гуляти на всі гроші – несамовито бухати або наркоманити.

На щастя, у мене не виникало подібних ідей: купити відро горілки і пити, поки не здохну. Якийсь час я боявся, що зірвуся, що зараз один келих вип’ю і понесеться. Але ні, якось я залишався в межах розумного, був приємно здивований сам собою в цьому сенсі.

Коли ти виходиш з полону, незабаром тебе починають “бомбити” родичі інших полонених. Для них важливо почути когось, хто мав безпосередній контакт із їхнім рідним. Ніби можливість побути ближче до нього. Хоч і через третю особу, але це єдиний зв’язок, який їм доступний. І це така дивна розмова: ти говориш із жінкою, яку не знаєш та ніколи не бачив, і раптом ти ніби замінюєш її сина собою, і між вами утворюється такий сильний зв’язок. 

Ти заздалегідь готуєшся, щоб якнайдетальніше розповісти на волі про всіх, кого бачив у полоні. Але в такі моменти психіка може підвести і вилазять всякі приколи. Наприклад, ти прекрасно знаєш свого друга, знайомий із його родиною багато років, а тут раптом не можеш згадати його ім’я. Все, що залишається ‒ це злитися на себе. 

Психологи рекомендують обмежувати оце спілкування, щоб людина спочатку сама прийшла до тями. Але як пояснити це матерям і дружинам, які чекають бодай крихти новин? Я намагався, як міг, іноді розмовляли по дві години. 

[BANNER1]

По інший бік бар’єра 

В санаторії є штатні психологи, але вони давним-давно перегорілі. Мені здається, тим психологам самим треба допомога. Ти розповідаєш про життя та про все, що пережив, але в якийсь момент клацає тумблер, і все змінюється. Не він мене слухає, а я занурююся в його проблеми. Вони гарні люди, але допомогти не можуть, бо забагато через себе пропускають. 

Інший важливий момент: з полоненими має працювати той, хто сам був у полоні.

Тут питання не професійності, а досвіду, бо такого досвіду немає в цивільному житті.

Люди, які там не були, не зрозуміють того внутрішнього “вайбу”, в якому ми перебували. Я називаю це “бар’єр досвіду” – мабуть, ми по різні боки. Ось і все, на цьому початок і кінець фахової терапії. А потім ти сідаєш балакати з якимось Василем, який був у сусідньому бараку, ви з ним на одній хвилі, і процес іде в обидва боки.

Врешті виходить, що ми самі собі психологи.

Читайте також: “Вас всіх треба зґвалтувати, щоб нарожали росіян”, – казали вертухаї. Світлана Ворова (“Азов”) про 11 місяців полону

З фізичною реабілітацією не краще. У військовій медицині зараз розмова коротка: не помираєш ‒ здоровий. Все йде за військовими протоколами, є начмед, у нього прописано, що оцю болячку ми лікуємо сім днів. Тиждень минув, вилікували чи ні ‒ до побачення.

Санаторій ‒ не лікарня: робити аналізи та знімки всіх возили у Полтаву. Незалежно від того, що знайшли, термін перебування все одно обмежений. Що полікував ‒ ото і твоє, пігулок попив ‒ який молодець. Вони це називають стабілізаційним лікуванням. 

Далі починаються пошуки лазівок, щоб знайти собі хоч якийсь привід для лікування. Хронічні хвороби, яких вилазить багацько, не рахуються. В полоні мені відбили руку, за рік стан погіршився, і рука частково втратила функціональність. Встановили, що потрібно робити операцію на суглобі, з цим мене змогли направити на подальше лікування.

Хоча і підозрював, що операцію мені все одно не зроблять, але я отримав якийсь додатковий час. А деякі хлопці тоді з трудом вибили собі відпустку на 10 днів, бо нічого такого після полону не було передбачено. Не маєш поранень ‒ йди служити: всім пофіг, де ти був.

Найкраща реабілітація

В серпні 2023 року мене перевели до Києва у військовий шпиталь.

У шпиталі також розмова коротка: “Рука рухається, чого тобі ще треба? Коли зовсім відніметься, тоді це буде випадок інший”. На час воєнного стану будь-які планові операції скасовані, тому мені призначили реабілітацію на денному стаціонарі. Головне ‒ приходити на процедури. Весь інший час роби, що хочеш.

Разом із дружиною переїхали до Києва, де з житлом допомогли друзі. Весь цей час ми жили безплатно, за що дуже вдячні. Бо коли я побачив ціни на оренду, то був шокований ‒ цінник, як у готелі. Тоді я вперше зіткнувся з реальністю, якщо можна так сказати. 

Реабілітація ‒ це наче робота, кожен день по кілька годин ти маєш займатися. При такому режимі повноцінно працювати неможливо. Отже, багатьом доводиться вирішувати: ти маєш йти заробляти на життя або займатися своїм здоров’ям. Я уявив, що було б, якби я мав серйозні поранення. 

Місяць я ходив робив вправи, якесь полегшення це дало, хоча врешті я залишився з тим, з чим прийшов. Було літо, ми проводили час з дружиною. Оце і була найкраща реабілітація.

[BANNER2]

Хтось гине, а хтось живе і нічого не соромиться

З травня 2024 року діє закон, який дозволяє бійцю після полону обирати, вертатися на службу чи ні. Коли обміняли мене, цього ще не було. Чи можу я, чи готовий до цього ‒ нікого не цікавило. Коли ти військовослужбовець, ти фактично в неволі. Після справжньої зони це дуже важко прийняти, і для багатьох це було потужним стресом.

Місяць реабілітації пролетів швидко. Я поїхав на Донеччину, де був штаб моєї частини. Після лікування я мав право на відпустку, тож написав заяву та отримав ще 30 діб.

Житла немає, рідні за кордоном, я вирішив побачитися хоча б зі старими друзями. Їх розкидало по всій країні, тож я тинявся від міста до міста. Тиждень у Києві, потім Вінниця, Дніпро, Львів. Вже у Львові до мене приєдналася дружина, ми провели разом цілий тиждень, який потім назвали медовим, відвідували концерти. 

Але були й неприємні відчуття. В той час йшов контрнаступ на Роботине, і у мене склалося враження, що це теж якийсь концерт. У 2022 році все було по-іншому, а тут бачу, що війну перетворюють на піар-компанію, яку солдати повинні оплатити своїм життям. Це викликало огиду. 

Потім йдеш по Києву, а повсюди табуни елітних автівок. Я працював у торгівлі і все переводжу в гроші. Тільки на одній вулиці бачиш: 100 тисяч баксів, 200, 150, ще 100. Такої суми достатньо, щоб забезпечити транспортом цілу бригаду. А тим часом десь збирають по 50‒100 гривень, щоб на фронт чергову бляшанку відправити, залатати, щоб вона трохи їхала. Потім ця рухлядь стає десь у посадці, і хтось гине.

У нас багато людей мають автівки, де комплект колес коштує, як вживаний пікап, і всі ми розуміємо, що таку машину не купують за останні гроші. І ці люди нічого не соромляться. Чому? Оцього я не розумію.

Військова логістика

Від обміну до повернення у військо у мене було три місяці. Але весь цей час я почувався наче в рамці, бо знав, що в певний день вільне життя закінчиться. Це дуже давило. Я розумів, що мої відчуття щодо особистого простору та свободи після полону дуже змінилися.

Я мусив повертатися на службу. Єдина пільга, яка тоді була доступна для звільнених з полону ‒ це можливість переводу. В інших випадках перевестися було практично неможливо.

В тому підрозділі ТрО, де я служив у 2022-му, нікого зі знайомих вже не було ‒ або загинули, або в полоні. Я поспілкувався з людьми і зрозумів, що це чергова “розмінна” бригада, яку постійно розбирають на придані підрозділи. До речі, в тій бригаді згодом стався скандал: на посаду командира поставили людину з сепаратистським минулим. 

Я перевівся у бригаду Дніпровської ТрО. З колективом та командуванням дуже пощастило і служба була під силу. ВЛК визнала мене обмежено придатним, я мав досвід роботи в логістиці, тому мене відправили на продовольчий склад. Коли в підрозділі намагаються використати здібності людини з цивільного життя – це професійний підхід.

Постачання військового підрозділу ‒ дійсно дуже складний процес: велика кількість людей, маршрути доставлення постійно змінюються, місткість складу обмежена. Не можна просто набрати усього наперед. Все має робитися непомітно, бо завтра прилетить шахед, і все згорить. На додачу, мусиш дотримуватися раціону та умов зберігання, координувати видачу і оце все має працювати без вихідних і перерв.

[BANNER3]

Окрема історія ‒ це робота з постачальниками. На армії можна нагріти руки, і всі це знають. Вантажі починають губитися або приїздить не те, що треба. Якась мерзота виграє тендери, а потім виявляється, що вона взагалі не може цим забезпечувати. За процедурою ти маєш написати скаргу, її розглянуть і пришлють тобі ще один папірець, з якого толку немає. А в цей час приїздить підрозділ, який шинкує русню 24/7, а ти: “Вибачайте, я накатав скаргу; треба чекати, поки вона обійде всі кабінети. А поки йдіть собі ворон настріляйте”. 

В таких випадках ми сідали на джипи і їхали переконувати постачальників, що так поводитися не можна. Незабаром все чарівним чином налагоджувалося. Якщо в армії робити все по уставу, то нічого не працюватиме. 

Карусель під назвою служба

Ми стояли за 40 кілометрів від фронту на роботинському напрямку, в глухому занедбаному селищі зі старими хатами, де в кращому випадку світло є, а туалет і вода на вулиці. Місцеві брали по 5000 гривень з людини, на хату 3‒5 військових ‒ врешті хазяїн заробляє, як за оренду квартири в Києві. Всі ті прифронтові краї живуть коштом військовослужбовців. 

В нашій частині не було проблеми відпроситися на вихідні. Хлопці поверталися додому на день ‒ два, щоб побути з родиною ‒ в бригаді намагалися підтримувати психологічний стан. Мені повертатися було нікуди. Через якийсь час вже почали вмовляти: “Та поїдь хоч у Дніпро, зніми хату, відпочинь”. 

Тебе відпускають додому, а тобі нема куди їхати ‒ це паскудне відчуття. Ти можеш поїхати в Дніпро зняти хату і вдавати, що вдома. Але як удома почуватися ти не будеш. Це ілюзія, спроба обманути самого себе. Після такого стає ще гірше. Я їздив один раз і вирішив більше не сходити з каруселі під назвою служба. 

Про реалії бойової служби сказано багато, а от що діється на другій ‒ третій лініях, мало хто знає. Тут панує так звана новітня УПА ‒ Українська Паперова Армія. Її складають кадрові військові старої школи, вони все життя займалися дурнею в радянській, а потім в українській армії.

Ці професійні дармоїди роками паразитують на офіцерських посадах у штабах і створюють видимість роботи. Фронту вони ніколи не бачили і потрапити туди не рвуться. Вони чекають, поки десь з’явиться тепле сидільно-перевіряльне місце. Перевіряльників тих ‒ тьма: їздять один за одним, а толку ніякого. А якщо така людина потрапляє на командну посаду, то влаштовує “совок” усюди, де може, нехай і одягнена в три шари вишиванок. 

Продовольчий склад – це улюблене місце дармоїдів: всі вони рояться навколо складу, як мухи. Характерно, що серед цієї братви, людей, які пройшли через м’ясорубку, зовсім небагато.

Дармоїд ‒ це покликання, людина з гідністю цього не витримає. От, зокрема, і через це все тікають з армії нормальні люди. Забацав третю дитину ‒ до побачення. Якщо батьки отримали інвалідність або загинув хтось з рідних ‒ звільняються.

Який би ти не був вмотивований, з часом перегораєш, бо війна йде роками. 

В армії мене пригнічувало, що солдат ‒ наче кріпак у безстроковому ярмі. Я впевнений, закон про терміни служби змінив би ситуацію: ось твій строк ‒ ти знаєш, що після цього матимеш хоча б паузу. Короткострокові контракти також могли б бути виходом. Мені здається, що більшість поверталася б назад до армії, бо війна для багатьох стала професією.

[BANNER4]

Вдруге в полон не потраплю

Найбільше я боявся знову потрапити в російський полон. Цей страх є майже у всіх колишніх полонених. Якщо потрапиш вдруге, ймовірність, що тебе ще раз обміняють ‒ нульова: вб’ють десь на етапах або довічно будеш гнити по колоніях.

Але все одно є хлопці, які повертаються на передок. Вони кажуть: “Я вдруге в полон не потраплю, краще покінчу з собою”. Це здається простим: смикнув чеку і все. Мені було складно про таке навіть думати, тому я сильно боявся опинитися перед таким вибором. 

Тоді діяло неофіційне правило: тих, хто був у полоні, на “нуль” відправляли тільки за бажанням. Але оскільки це ніде не було зафіксовано, ніщо не заважало якомусь самодуру відправити тебе на передову.

Такі командири люблять давити на патріотизм, коли треба перевести стрілки на когось іншого. Військова бюрократія в таких випадках працює проти солдата: якщо командиру буде треба свою дупу прикрити, то він знайде причину, чому ти маєш йти на “нуль”. Такого бачив багато: хлопці загинули, а на них бойове розпорядження не виписали, тоді починають городити нісенітницю, ніби вони напилися горілки й самі вирішили проявити героїзм. 

Коли почали говорити про добровільну службу після полону, я зрозумів, що незабаром для мене з’явиться можливість звільнитися, і почав до цього готуватися. Тож тільки-но зміни набрали чинності, я вже мав усі необхідні документи. Все пройшло досить швидко. 24 травня 2024-го я вже мав наказ про звільнення.

Скрізь почуваюся гостем

У 2022 році я добровольцем йшов захищати свій дім, не маючи жодного військового досвіду. В той момент я вважав, що не можна обирати, хочу я йти чи ні. І вважаю, що все зробив правильно. Я потрапив у полон, місто окупували, а моя родина залишилася з голою дупою в прямому сенсі.

За понад рік, що я провів у неволі, становище моїх рідних на краще не змінилося. Сотні тисяч людей втратили домівки, а реальних програм соціальної допомоги немає і три роки по тому. 

Зараз мені 46 років – немає ні житла, ні роботи, ні майна. Я не маю часу чекати дива. Я зрозумів, що потрібно все починати з нуля, і треба робити все самому. Тому я вирішив йти з армії та разом із родиною їхати з України. В якийсь момент мені стало однаково, що Київ, що Берлін, що Австралія ‒ це вже не дім, скрізь я почуваюся гостем.

Надії на повернення додому немає, але головне ‒ щоб моя родина була в безпеці. За кордоном соціальна підтримка закриває базові потреби ‒ я знаю, що ми з дітьми не опинимося на вулиці. В Україні такої впевненості немає. Це суто раціональне мислення, якихось амбітних планів ми собі не будуємо.

Думаю, що деякі люди засудять мій вчинок. Відчуття провини у мене є, але коли я бачу, як в Україні одні гинуть на війні, а інші на ній заробляють мільйони… Я не виправлю все це за рахунок свого життя.

У 2022 році я йшов на війну заради майбутнього своєї родини, у 2024 я пішов з армії з тієї ж причини. 

Іван Станіславський, для УП