“Найбільша проблема – перетнути кордон, бо все контролюється FPV” – розбір УП по ситуації на Курщині
6 серпня 2024 року серед новин третього року війни – удар “Іскандером” по Харкову, вибухи на військовому заводі в Росії, звіт Повітряних сил про збиті вночі “Шахеди” та зведення від Генштабу ЗСУ за минулу добу – було одне незвичне інформаційне повідомлення.
В УП воно мало заголовок: “Російська влада заявила про атаку на Курську та Бєлгородську області”. І лишилося майже непоміченим.
За цією новиною, в якій російські губернатори, а також тамтешні телеграм-канали розповідали про масовану атаку безпілотників і розбиті в результаті будинки, стояло дещо абсолютно нове як в історії України, так і світу.
Того ранку еліта української армії, Десантно-штурмові підрозділи, розсували “зуби дракона”, заходили в тил ворога і захоплювали пункт пропуску “Юнаківка – Суджа” та десятками брали в полон російських строковиків. Того ранку українська армія після 10 років війни перенесла бойові дії на територію противника.
Міф про недоторканність ядерної держави впав.
Уявлення про Росію як про непереможну країну вкрилося ще більшою кількістю тріщин.
Цивільні росіяни на кордоні з Сумщиною, які закривали очі й вуха на КАБи, що пролітали над ними, вперше відчули на собі, що таке війна.
За наступні кілька тижнів Сили оборони захопили майже 1300 квадратних кілометрів російської території, де розташовані понад 100 населених пунктів. А також завдали Росії чималих втрат – за словами президента, 6 тисяч убитими й пораненими.
Кожен український військовий, з яким у перші тижні операції спілкувалася і працювала УП, радів, що воєнні дії перенесено на територію ворога, і вірив, що Курська операція може змінити хід війни.
Один із поранених десантників із позивним “Шен”, з яким ми зустрілися на другий тиждень наступу в Сумах, сказав нам: “Коли ти на вістрі ножа, у куражі, ти робиш вєтєр”.
Стан “вєтру” притупився приблизно в середині вересня 2024-го – коли росіяни, підтягнувши свої сильніші підрозділи, зокрема морпіхів, пішли відбивати захоплені Україною території Курщини.
В лютому 2025-го, за пів року після початку Курської операції, за даними українських OSINT-ерів DeepState, Сили оборони контролюють трохи менше ніж 400 квадратних кілометрів Курщини. Це третина від захопленої на початку операції території.
Ключовою проблемою українського угруповання за ці пів року в Курській області стала логістика.
У цьому тексті “Української правди” ви зможете прочитати, чим Курщина відрізняється від інших напрямків фронту, як на хід тамтешніх бойових дій вплинула участь північнокорейських солдатів, навіщо Україні Курська область Росії, а також ключове: що стало причиною того не надто вигідного становища, в якому нині опинилася українська армія.
[BANNER5]
У чому особливість Курського напрямку
Якщо запитати пересічного українського військового на Курському напрямку: “Як вам воювати на території Росії?”, ще донедавна у відповідь з високою ймовірністю можна було отримати знизування плечима і коротке: “Як і скрізь”.
“Усе плюс-мінус однаково. Якщо ми йдемо там на штурм, то ми так само спочатку готуємо ділянку, обробляємо її вогнем, підключаємо ударні безпілотники, стежимо за діями групи тощо. Хіба що підтримка “Хаймарсів” тут стабільніша”, – ділиться з УП один із військовослужбовців ССО, що перебуває на командирській посаді.
Курська область Росії має надзвичайно подібний клімат і рельєф до Сумщини, Харківщини чи Донеччини. Такі ж поля, лісопосадки, місцями болота.
Втім, декілька речей, частково очевидних, частково менш видимих, все ж вирізняють Курський напрямок з-поміж інших. З очевидних, наприклад, через політичну пріоритетність напрямку – регулярне забезпечення боєприпасами.
“Увесь вересень, жовтень, листопад, грудень ми стріляли, скільки хотіли. На дві гармати (радянські САУ – УП) могли витратити 60, 80, 90 снарядів на добу. Я останній раз стільки витрачав у часи оборони Бахмута, коли росіяни дуже інтенсивно наступали”, – каже УП офіцер-артилерист з 17-ої окремої важкої механізованої бригади.
Також із очевидних відмінностей Курського напрямку – проблеми Сил оборони зі зв’язком. Річ у тім, що на території Росії працюють далеко не всі старлінки, які є ключовим засобом зв’язку в Силах оборони. Ті термінали, які ловлять супутниковий сигнал, встановлюють переважно на критичних для роботи підрозділів точках – на позиціях операторів БПЛА, на стабпунктах тощо. Усі інші користуються LTE-антенами, які підсилюють прийом сигналу з вишок стільникового зв’язку, раціями або в принципі не мають зв’язку.
З менш відомих особливостей Курського напрямку – значно швидший темп бойових дій, ніж на сході чи півдні України.
На Донеччині й Луганщині бої за хутір, село чи тим паче місто можуть тягнутися місяцями, а інколи навіть роками. Лінія бойового зіткнення (ЛБЗ) рухається приблизно прогнозовано. Тоді як на Курщині все дуже динамічно: регулярні штурми то з українського боку, то з російського, раптові кількаденні напівоточення та оточення.
“На Курщині значно вищий темп війни, зокрема за рахунок того, що тут працюють потужні бригади (з українського боку – УП). Це невелика ділянка, на якій постійно відбуваються активні маневри, одно-дводенні оточення”, – пояснює УП згаданий вище військовослужбовець ССО.
[BANNER1]
Офіцер 17-ої важкої механізованої бригади, на підтвердження тези про швидкий темп бойових дій на Курщині, наводить УП інший приклад. У вересні, коли росіяни пішли в контрнаступ, його підлеглі змушені були о 12-ій годині дня, тобто у світлий і небезпечний час доби, зніматися зі своєї позиції й відступати на 5–6 кілометрів до кордону. А вже о 17–18 годині на ту їхню позицію зайшла російська піхота.
Ще однією менш видимою особливістю Курщини є те, що саме тут росіяни у величезній кількості застосовують свої КАБи, FPV-дрони та особливо небезпечні FPV-дрони на оптоволокні, на які не діє РЕБ. Окрім цього, росіяни також використовують на Курщині свої рідкісні розвідувально-ударні безпілотники “Оріон“. Мілітарний портал Defence Express, описуючи застосування “Оріонів” на Курщині, припускає, що Росія використовує цей напрямок фронту для обкатки таких безпілотників та їх операторів.
“На Сумщині на нас чекала зовсім інша війна”, – розповідає УП колишній розвідник, а нині бойовий медик однієї з бригад ДШВ з позивним “Псіх”.
“Тут всюди КАБи літають так, ніби їх запускають з міномета. Навіть якщо ти сидиш за 300–500 метрів від вибуху, тебе все одно підкине. На Донеччині ми от розуміли, що нам треба РЕБи, хоч вони й не завжди працювали. А тут ми можемо констатувати певну смерть РЕБу, бо росіяни дуже активно літають на оптоволокні”, – додає він.
Хронологія ключових подій на Курському напрямку:
- ранок 6 серпня 2024 – початок наступальної операції Сил оборони в Курській області Росії.
- 6 – ≈ 20 серпня 2024 – успішне просування Сил оборони вглиб Росії на 25–35 кілометрів у трьох напрямах: Курськ, Льгов і Коренєве. Захоплення Гуєва, Плєхова, Суджі, Козачої Локні, Малої Локні, Любимівки тощо – всього 1300 квадратних кілометрів території.
- середина – кінець серпня 2024 – Сили оборони рухаються в четвертому напрямку на Курщині – у район Снагості та Глушкова, і прагнуть стати вздовж річки Сейм. Приблизно 18 серпня українська армія захоплює Снагость, переходить залізницю і впирається в Сейм у районі Краснооктябрського.
Паралельно Україна знищує один із логістичних шляхів російського угруповання на Курщині, а саме мости та переправи через Сейм у районі Глушкова.
- ≈ 10 вересня – росіяни, підтягнувши свої сильніші підрозділи, йдуть у контрнаступ на Курщині.
- 10 вересня – кінець жовтня – росіяни суттєво “зрізають” Силам оборони лівий фланг, вибиваючи їх зі Снагості, Любимівки, району Ольгівки тощо.
За даними УП, ключовою причиною втрати позицій на Курщині з боку Сил оборони були слабкі бригади Сухопутних військ, які виступали підрозділами закріплення.
- 10 жовтня 2024 – росіяни вперше масово розстрілюють українських військових, які вимушено здаються в полон на Курщині. Гине дев’ять українських бійців.
- кінець жовтня 2024-го – у війну на боці Росії вступають Збройні сили Північної Кореї – Корейська народна армія.
- 5 січня 2025-го – українські десантники проводять точкові наступальні дії в напрямку Большого Солдатского.
- 11 січня 2025-го – Сили оборони беруть у полон перших північнокорейських військових.
- 7 лютого 2025-го – українські десантники трохи розширюють свій лівий фланг, відкидаюючи росіян на пару кілометрів від Суджі та Махівки.
- січень – лютий 2025-го – російська армія активно працює FPV-дронами по машинах Сил оборони на трасі Суми – Юнаківка – Суджа.
- 19 лютого 2025-го – російська армія вибиває Сили оборони зі Свердликового, невеликого російського села біля кордону, і намагається зайти на територію України, щоб просунутися ближче до дороги Суми – Юнаківка – Суджа.
- ≈20–25 лютого 2025-го – росіяни переходять кордон, заходять на територію України північніше села Новеньке. Генштаб заявляє, що противника було вибито з української території.
Що зараз відбувається на Курщині
“Раніше всі – і військові, і преса – їздили в Суджу пофоткатися, он до “Пятьорочки” (відомий місцевий магазин у Суджі – УП), наприклад. А зараз такого вже немає. Це надто небезпечно”, – коротко окреслює нинішню обстановку на Курщині один із героїв цього тексту.
З початку січня 2025-го року становище українського угруповання на Курщині стало поступово погіршуватися. Росіяни почали методично працювати над тим, щоб отримати контроль над головною дорогою постачання Сил оборони в Росії – Суми – Юнаківка – Суджа.
Щоб зрозуміти суть цієї частини історії, а також те, що цій проблемі можна і треба було запобігти, ми зупинимося на ній детально.
По-перше, більша частина асфальтованої дороги Суми – Юнаківка – Суджа – це приблизно 15–20 кілометрів від села Стецьківка і майже до кордону – ще до початку операції перебувала в жахливому стані.
[BANNER2]
У серпні 2024-го, висвітлюючи Курську операцію, ми неодноразово їздили цією дорогою й бачили, як українські військові змушені були скидати швидкість і скупчуватися, а згодом – частіше ремонтувати свої пікапи. Вже тоді ця дорога була схожа на місячну поверхню.
21 жовтня 2024 року на прохання військовослужбовців 61-ої та 80-ої бригад УП звернулася до Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури та Міністерства розвитку громад і територій із запитанням, чи планується ремонт цієї частини дороги. На що отримала відповідь лише від Агентства, яке зазначило, що коштів на ремонт цієї дороги в 2025 році “не передбачається”.
По-друге, упродовж Курської операції дорога Суми – Юнаківка – Суджа була і є основною для руху як важкої техніки – броні, САУ, танків, так і звичайних пікапів.
Це означає, що важка техніка ще більше руйнувала залишки асфальтового покриття – а що гірша дорога, то повільніше рухаються машини і то вища ймовірність, що ворожий FPV влучить. При цьому це єдиний основний маршрут пересування, який є відомим для ворога.
Звісно, на певній ділянці шляху від Сум до кордону були і є нині польові дороги. Однак користуватися ними можна лише в мороз або в суху теплу погоду.
“Як тільки підуть дощі, я не знаю, що ми там будемо робити. Ти буквально їдеш і плачеш. Дорога накладає на нас величезні обмеження”, – пояснює УП офіцер-артилерист з 17-ої бригади.
“Однією з наших ключових проблем на Курщині стала логістика – побудова ланцюга забезпечення та обслуговування маршрутів. Правильно було б розділити дорогу на танкову й колісну техніку, а ми пускали всіх по одній дорозі. Якби доріг було більше, ми б мали більше ділянок, які не потрапляють під ворожі FPV. А так ми поплатилися купою машин”, – пояснює УП один із офіцерів 47-ої бригади.
“Загалом нам треба було зробити не лише більше доріг, а й більше проходів у кордоні. Така ж ситуація була в нас на Запорізькому напрямку: ти ходиш по трьох дорогах, і їх усі знають росіяни”, – додає він.
З січня 2025-го росіяни почали активно працювати FPV-дронами по автомобілях Сил оборони на дорозі Суми – Юнаківка – Суджа на відрізку від українського села Писарівка і до українсько-російського кордону. Це понад 10 кілометрів углиб української території.
[BANNER3]
Кількість уражених російськими FPV-дронами автівок у деякі дні досягала 10 і навіть 20 штук.
“Найбільша проблема зараз – це перетнути кордон. Є всього N шляхів (приховано з метою безпеки – УП) заїхати на Суджу і далі. І вони контролюються FPV-шками. Заїхати і виїхати – величезна лотерея. Уже навіть не йдеться про те, щоб заїхати туди бронею, завезти людей навіть пікапом уже дуже важко”, – розповідає УП офіцер-артилерист з 17-ої бригади.
З лютого 2025-го росіяни пішли ще далі – вони почали рухатися в напрямку ключової дороги українського угруповання. 19-го лютого окупанти вибили Сили оборони з прикордонного російського села Свердликово, а згодом, перейшовши кордон, почали пробивати шлях до українського села Новеньке. Спершу росіяни діяли своїми диверсійно-розвідувальними групами, потім піхотою.
Саме про це 19 лютого говорив російський правитель Путін, коментуючи “вихід на територію противника”.
Після заяви Путіна, за даними УП у Силах оборони, кількість росіян, які заходили в Новеньке, поступово зростала. Наприклад, 25 лютого їх там було 5, а 28 лютого – майже 40. Щоразу, як Сили оборони фіксували противника, вони по ньому відпрацьовували.
28 лютого просування росіян у напрямку Новенького зусиллями до двох механізованих відділень (20–25 людей) підтвердив і Генштаб.
20 тисяч вбитих росіян
За пів року Курської операції Росія втратила понад 48 тисяч своїх військових, як повідомив нещодавно головком Олександр Сирський. Половину з них, приблизно 20 тисяч – убитими.
Щоб зрозуміти, наскільки вагомою є ця цифра – 20 тисяч вбитих, – порівняймо її з втратами російської армії в боях за Бахмут. А вони, за словами колишнього голови РНБО Олексія Данілова, а також того ж таки Сирського, склали майже 23 тисячі вбитими.
Тобто за шість місяців боїв на Курщині російська армія безповоротно втратила майже стільки ж своїх солдатів, скільки за десять місяців щоденних м’ясних штурмів у Бахмуті.
Втрати з боку Сил оборони на Курщині засекречені. Поговоривши для цього тексту з кількома командирами різних рівнів, ми виявили, що деякі підрозділи зазнали на Курщині менших втрат, ніж на попередніх напрямках – через нижчу активність російської артилерії та менш інтенсивні штурми. А деякі – навпаки більших.
Наприклад, УП достеменно відомо, що кількість безповоротних втрат в одному з батальйонів, що воює на Курщині, за три місяці 2024-го року складала 147 людей. Це втричі більше, ніж цей же батальйон за чотири місяці боїв втратив на іншому, одному з найпекельніших напрямків цієї війни, де його безповоротні втрати становили 56 осіб.
“Я раніше думав, що напрямок N – це найкривавіше, що я бачив, але ні. Тут ми понесли більші втрати”, – каже УП співрозмовник у цьому батальйоні.
Причиною таких втрат, продовжує він, був не так натиск противника, як неякісна організація бойових дій на рівні його бригади. Слабке планування, повторне заведення людей на утримання невигідних позицій, відсутність зв’язку із суміжниками, що виливалося у випадки френдліфаєру тощо.
Для повноти історії важливо сказати, що критика на адресу командування цієї бригади була одиничним випадком під час підготовки цього тексту. Більшість співрозмовників відзначали доволі якісне виконання операції з боку Десантно-штурмових військ, які з осені перебрали на себе управління військами на Курщині, а також взаємодію з бригадами ДШВ, які є ядром цієї операції.
Також УП відома точна кількість поранених в іншому батальйоні Сил оборони, який уже вивели з Курщини – 380 осіб із приблизно 500 на початок операції. Тобто поранення отримали 76% підрозділу. Точна кількість загиблих у цьому батальйоні поки що невідома.
Більшість поранень на Курщині наразі спричинені прильотами FPV-дронів, пояснює УП бойовий медик із позивним “Псіх”. Ідеться про уламкові поранення, травматичні ампутації, опіки. Евакуація на деяких ділянках доступна лише на багі, час евакуації до першої точки медичної допомоги складає від 1–2 до 12–24 годин.
Командир ще одного артилерійського взводу підтвердив УП, що втрати його підрозділу на Курщині справді були вищі, ніж на інших напрямках. Втім, точних цифр не назвав:
“Втрати у нас тут точно більші. Також тут більше людей, які відмовляються виконувати завдання. Раніше для нас це було дикістю, оскільки ми й так артилерія, працюємо на відтяжці, піхота скаже: “Та вони взагалі нічого не роблять”.
А тепер люди часто відмовляються, бо тут нестійкий характер оборони. Ти встаєш зранку, їдеш на роботу, а потім зриваєшся і швидко міняєш точку, бо є загроза оточення. Людей від цього дуже похитує. Також усіх лякають КАБи, ми ніде раніше їх стільки не бачили”.
[UPCLUB]
“Північнокорейці вмирали б за Кім Чен Ина по три рази, якби могли”
Восени 2024 в російсько-українську війну на боці Росії вступила Північна Корея.
У середині вересня британські дослідники, за даними NYT, зафіксували факти використання Росією північнокорейських ракет малої дальності Hwasong-11 для обстрілу Києва. А 23 жовтня українська розвідка вперше зафіксувала присутність Збройних сил Північної Кореї на Курщині. До цього північнокорейці пройшли бойову підготовку на російських полігонах.
“Надісланих Пхеньяном солдатів комплектують амуніцією, постіллю, зимовим одягом та взуттям, а також гігієною. Кожному північному корейцю Москва, відповідно до встановлених норм, щомісячно виділятиме 50 метрів туалетного паперу та 300 грамів мила”, – повідомляв тоді ГУР.
Північна Корея, за найпершими оцінками ГУРівців, відправила на Курщину приблизно 12 тисяч військових. 500 з них були офіцерами, а троє – генералами. За українськими мірками – це дві повністю укомплектовані бригади Сухопутних військ. А якщо орієнтуватися на фактичну наявність особового складу, а не формальний список, то цілих три.
Це величезна цифра. Особливо, якщо брати до уваги той факт, що ці 12 тисяч “свіжих” солдатів наступають на виснажену українську піхоту, бо всі корейці виконують роль саме штурмовиків.
“Це вам не наші дідугани з купою хронічних хвороб. Хоча в тій кількості, що їх застосовують, їм можна і зброю не давати – вони нас шапками закидають, і все. Перевага в живій силі з їхнього боку – десь 20 до 1. Ні наші дрони, ні арта не справлялися з таким натиском. У рашистів тупо більше людей. А корейська армія – взагалі туз у рукаві ху*ла”, – емоційно ділиться з УП командир мінометників, який нещодавно вийшов з Курщини на відновлення.
Читайте також: Вони принесуть багато біди. Вони дуже механістичні – режисер Манський про психологію північнокорейців та КНДР як аномалію
Співрозмовники УП, які вступали в бої з північнокорейцями або командували підрозділами, які це робили, описують їх як абсолютно безстрашних, фізично сильних і витривалих чоловіків віком 25–35 років.
Єдине, що хоча б трохи рятує Сили оборони від їхнього натиску, так це відсутність у північнокорейців реального бойового досвіду. Північнокорейці часто йдуть суцільною лінією на позицію, скупчуються та не ховаються від дронів, завдяки чому легко стають ціллю для українських операторів БПЛА та артилеристів.
“Вони взагалі мало чого бояться”, – резюмує в розмові з УП один із комбатів, що нині воює на Курщині.
“Корейці – це вмотивовані прошиті зомбаки, які поки що не вміють воювати, але дуже швидко вчаться це робити. Окрім мотивації, у них ще є офігенна фізуха! Вони всі настільки добре виглядають, що дав би їм по 25–35 років”, – доповнює один із бійців ССО, що воював на Курщині.
“А щодо зазомбованості: вони б вмирали за Кім Чен Ина по три рази, якби могли. Ми захоплювали їхні блокноти, розшифровували, у них там пишуть, що (російсько-українська війна – УП) – це святе тренування перед війною з Південною Кореєю. До того ж вони не здаються в полон, підривають себе. Підносять до голови гранату, кричать щось на кшталт “За Кіма!” і підриваються. Вони не бояться вмерти, а солдат, який не боїться вмерти, це хороший солдат”, – додає боєць ССО.
Підтверджує його слова той факт, що Сили оборони змогли взяти перших двох північнокорейців у полон лише за три місяці після їхньої появи на Курщині – у середині січня. Обидва не перший рік служили у північнокорейській армії: один, снайпер-розвідник – з 2016 року, інший, стрілець – з 2021. І, як і перші полонені росіяни, корейці переконували, що їхали нібито “на навчання”, а не на війну проти України.
[BANNER4]
Хоча згодом, оклигавши від поранення, один із них – 26-річний снайпер-розвідник на ім’я Рі, розповів дещо іншу версію. Мовляв, він вірив, що воює не лише з українцями, а й з південнокорейцями.
“У кожному батальйоні був один або два співробітники державної безпеки (Північної Кореї – УП). Вони стежили і за нашими обов’язками, і за нашою ідеологією. Перед боєм один із них сказав мені, що всі оператори безпілотників в українській армії – південнокорейські солдати”, – розповів південнокорейським журналістам Рі.
Військовослужбовці Сил оборони – про свій досвід боїв із солдатами Корейської народної армії на Курщині:
Десантник з позивним “Браун” (професійний військовий, отримав поранення в бою з північнокорейцями в грудні 2024-го):
“Наш бій з корейцями тривав десь 50 хвилин. З нашого боку було 5–6 людей, з їхнього… ну десь 10–15 ми точно застрелили. Ми стояли в сусідніх посадках через яр, вони підійшли до нас, продавивши позицію суміжників і вбивши там двох людей. Потім була стрілянина, під час якої вони постійно намагалися обійти нас по флангах. Я раз обертаюся – позаду мене кореєць, хтось “прибрав” його, другий раз обертаюся – знов кореєць!
Вони взагалі як роблять: спочатку відправляють уперед недосвідчених, слабко озброєних бійців – вони мають вивідати, що за позиція, скільки на ній людей. А вже потім шлють туди сильнішу групу. Для мене вони ті самі москалі – тільки мають вузькі очі й говорять по-іншому”.
Бойовий медик однієї з бригад ДШВ з позивним “Псіх” (евакуйовував поранених побратимів після боїв з північнокорейцями):
“Корейці рухаються умовно в три лінії. Перша має зайти за нашу крайню позицію, розсіяти фокус її уваги. Друга – одразу вибігти й атакувати наш передній край. Третя – “прибрати”, “дочистити”, забрати поранених.
У них точно є мовний бар’єр з російськими командирами, а також конфлікти з іншими російськими підрозділами. І це не просто перестрілка – ось “ахматівці” з корейцями посварилися, це цілі войнушки на пару годин”.
Іноземець з однієї з бригад ДШВ (доброволець, воює за Україну з 2022):
“Вступивши з ними (корейцями – УП) у бій, я був шокований їхньою тактикою та бажанням наступати. Вони були значно більш навченими, ніж російські солдати, а також вони взагалі не відступали. Я сподівався, що поява північнокорейців стане достатньою мотивацією для Західного світу активніше долучитися (до допомоги Україні – УП), а також усвідомити, що це війна не лише України та Росії, а й усього світу. Але, на жаль, цього не сталося”.
Ціна Курщини
З перших днів Курської операції на адресу військової та політичної влади регулярно лунали закиди: нащо ж ми йдемо воювати на чужу територію, коли ми не можемо втримати свою?
Офіційно на них, як завжди, ніхто не реагував. Неофіційно – військові, зокрема в текстах УП, пояснювали, що армія не може вічно стояти в обороні, адже рано чи пізно ця оборона посиплеться. Що підготовлені штурмові підрозділи мають штурмувати, а не сидіти в окопах. Але цього було недостатньо.
Чи не єдиним, що хоча б трохи гасило гостру реакцію на початок Курської операції в суспільстві й навіть серед самих військових, стало відчутне підняття морального духу всередині армії. Віра в те, що українська армія може наступати. А також поступове усвідомлення того, що захоплену територію противника з часом можна буде обміняти на свою.
“Це, як у шахах: я заводжу більше фігур на чуже поле, щоб отримати перевагу на своєму. Думаю, що ми хочемо зробити розмін. А для цього треба добре закріпитися”, – говорив УП на другий тиждень Курської операції десантник Шен, якого ми згадували на початку тексту.
Нещодавно Шен отримав на Курщині своє друге поранення і нині перебуває на реабілітації.
Інший наш співрозмовник, досвідчений офіцер, який разом зі своїм підрозділом долучився до Курської операції восени, розповідав про одну з нарад за участі головкома. Тоді Сирський знайомився з новими підрозділами, що заходили на Курщину, заслуховував їхнє бачення щодо реалізації штурмових дій, а також відповідав на запитання присутніх – на кшталт, чи законно йти воювати на територію Росії.
“Сирський казав на таке: “А те, шо вони на нас напали, це законно?”. А потім додавав, що, мовляв, не переживайте, ми ту землю (частину Курщини – УП) потім обміняємо на Донбас”, – пригадує в розмові з УП офіцер.
На початку лютого в інтерв’ю The Guardian Володимир Зеленський публічно підтвердив, що Україна розраховує обміняти Курщину на свої території, які нині перебувають в окупації. Але йдеться зовсім не про Донеччину та Луганщину.
Як припускають співрозмовники УП у владі, йтиметься про такі критичні об’єкти, як Запорізька АЕС в Енергодарі та Кінбурнська коса на Миколаївщині.
“Якщо лінія фронту зупиниться там, де вона є зараз – кажу про це в контексті перемовин, до яких ми йдемо, а не в контексті того, добре це чи погано, подобається мені це чи ні – є ключові території, які Україні потрібно повернути. Це, наприклад, Енергодар і атомна станція, а також Кінбурнська коса, адже це порти, вихід у море, а ми країна, яка має 70% ВВП через море”, – підтверджує припущення співрозмовників УП депутат, член оборонного комітету Верховної Ради Роман Костенко.
“Також з того, що я бачу: для забезпечення роботи станції (Запорізької АЕС в Енергодарі – УП), нам потрібна буде Нова Каховка. АЕС охолоджувалася за рахунок Каховського водосховища, а зараз воно спущене. Тому, наскільки я знаю, станція не має системного охолодження. І тут треба або будувати нову систему охолодження, або повертати дамбу”, – додає депутат.
***
“Утримуючи територію Курщини, ми даємо нашим політикам шанс на переговорах“, – каже УП один із військовослужбовців, героїв цього тексту.
Це прагматичний і правдивий висновок. Особливо у світлі заяв нової американської адміністрації, яка ставить бізнес-угоди вище за цінності демократичного світу.
Захоплена частина території ядерної держави є не лише довгоочікуваним військовим успіхом Сил оборони. А й єдиним, говорячи словами Трампа, “козирем”, яким Україна буде намагатися “побити” якомога більше карт противника.
Розуміють це і росіяни, які не покидають спроб звузити фланги Сил оборони на Курщині й перерізати їхню головну дорогу постачання. Але, на щастя, їм це все ще не вдалось.
Ольга Кириленко, УП
