Офіцер ГУР “Шаман”: Тимчасове припинення бойових дій цього року можливе

Герой цього інтерв’ю почав воювати проти росіян ще з 2015 році. Після початку широкомасштабного вторгнення він – військовий з позивним “Шаман” – та його соратники об’єднались в однойменний спецпідрозділ під кураторством Головного управління розвідки Міноборони.

Шаманбат почав велику війну з боїв у Гостомелі і потім брали участь у ще низці зухвалих операцій, як на лінії фронту, так і в тилу ворога. “Ми можемо працювати по росіянах за межами нашого континенту”, – розповідає “Шаман”.

У великому інтерв’ю для РБК-Україна він згадує події трирічної давнини, підготовку та початок російського нападу, розповідає про те, як люди потрапляють у їхній спецпідрозділ, які операції проводять, і про те, що далі чекає Росію.

– Як для вас почалось 24 лютого 2022 року?

– Потрібно, мабуть, сказати про те, що воно не почалося для нас неочікувано. Ми готувались до початку повномасштабного вторгнення. Якщо ми говоримо про емоційну складову, то це було як закриття якогось гештальту. Тому що постійне очікування та напруга, яка була в процесі підготовки, почали виснажувати особовий склад. Я розумію, що війна – це страшний період. Але саме визначеність і стан, у якому зникає питання вибору, принесли певне полегшення.

Якщо ми говоримо про технічну складову, то ми з моєю командою перебували в нашому центральному офісі, біля генерала Буданова. І приблизно між 4:30 – 5:00 ранку (я точний час не запам’ятав) я почув перші вибухи і внутрішньо вже зрозумів, що все почалось – тобто “старт дан”. І перше, що я побачив, як зі свого кабінету вийшов генерал. Він вийшов максимально зібраний, подивився на нашу команду і без будь-яких “прелюдій” відразу поставив завдання. Завданням було їхати в аеропорт “Гостомель”.

Спробую ще раз змалювати цю картину: відкрилися двері кабінету, ми всі замовкли, генерал Буданов обвів поглядом приймальню, побачив мене і майже дослівно “Їдьте до аеропорту “Гостомель”. Це в принципі все, що на той час закарбувалося в пам’яті і моїй, і хлопців, які були на той момент у приймальні. Була, мабуть, двосекундна пауза на усвідомлення того, що відбувається, і далі включився маховик війни… Приміщення ожило, всі почали рухатись, збиратись, комплектуватись, завантажуватись і виїжджати. Ось таким був початок 24 лютого для мене і моєї команди.

– Я правильно розумію, що ви їхали туди фактично на підкріплення, на підмогу тим силам, які там були?

– Я не можу сказати, що чітко розумів, навіщо туди їду. Тому що за взаємодію з тими підрозділами, які були безпосередньо в аеропорту, відповідав інший наш підрозділ спеціального призначення. Які зміни відбулися в ту ніч у плануванні мені невідомо, але ми команду отримали вже безпосередньо вранці. І була вона дуже чітка – не допустити висадку ворожого десанту. Всі інші завдання, уточнення я мав отримати на місці після прибуття.

– Правильно розумію, що ви очікували та готувались до того, що буде? Отже, у вас була інформація, що це велике вторгнення відбудеться?

– Звісно. Для мене є дивним фактом, коли я чую в інформаційному просторі якісь розповіді про те, що ніхто не повідомляв (заяви від окремих військових про те, що їм ніхто не повідомляв, що буде війна, – ред.). Це дивна поведінка і риторика. Мабуть, це тільки слабохарактерні люди можуть такі речі взагалі озвучувати. Тому що ще з весни 2021 року генерал Буданов говорив про те, що буде вторгнення. Я цю риторику чув постійно. Активну підготовку до вторгнення ми розпочали восени 21-го року – готували перших людей, групи, які мали працювати на території, що потенційно може бути захоплена, партизанські рухи.

Усі ці речі ми почали готувати задовго до моменту вторгнення. Той факт, що війська готувались – це також факт. Ми знаємо, які підрозділи і в яких місцях опинилися безпосередньо в той ранок. Тому, як я сказав, для мене дивною є та риторика, що хтось не знав про те, що буде вторгнення.

– Розкажіть про цей перший день, коли ви висунулися в Гостомель, що далі було там?

– Насправді, з першого дня залишилось дуже мало в пам’яті, тому що після цього була надзвичайно велика кількість різних ефектних подій, які витіснили з пам’яті не настільки значущі події. Але є низка цікавих, емоційно забарвлених для мене ситуацій, які яскраво в моїй пам’яті відображаються.

Найперше, в мене був досвід взаємодії з армійською авіацією. Але попри мій досвід участі у збройних конфліктах – не тільки в Україні, а й у світі – я ніколи не був під авіаударами. Це досить “цікавий” досвід. Я вперше був у ситуації, коли є російський гвинтокрил Ка-52, я намагався нанести по ньому ураження і зрозумів, що стрілецька зброя в принципі просто є фактом заспокоєння для мене – що я можу по цьому гвинтокрилу просто постріляти. Я бачив невідповідність засобів, які є в мене в розпорядженні, і які є в розпорядженні противника. От цей момент був для мене емоційно забарвлений, тому що я зрозумів, що легко не буде. Ця певна доля фаталізму, яка була тоді в цих емоціях – вона і закарбувалася в мене в пам’яті досить надовго.

Другий цікавий для мене момент є, по суті, протилежним до першої емоції. У мене був у розпорядженні БТР-80, який має на озброєнні крупнокаліберний кулемет. І один із моїх військовослужбовців наніс ураження по гелікоптеру Мі-8, який заходив на посадку і ніс російський десант. І я побачив, що одна з кулеметних черг влучила у ворожий гвинтокрил і він почав знижуватись, проводячи вимушену посадку. Ця вимушена посадка була в межах їхньої операційної зони, в межах операційної зони противника. Проте все ж таки влучання було. Я це зрозумів пізніше. Ми з того гелікоптера взяли полоненого через кілька днів, який підтвердив, що ураження було здійснене.

Але ось той момент, коли я побачив, що це, по суті, моє перше ураження противника – коли я спочатку побачив міць противника, і згодом я зрозумів, що ми також можемо бити противника – це був для мене значущий момент. Навіть попри подальший розвиток подій, який відбувався, я розумів, що в принципі противника можна вразити. Противнику не було легко здійснити висадку.

Так, висадка десанту фактично вдалася. Так, це стало можливим через сукупність факторів: злагодженість і підготовка операції зі сторони противника і, відповідно, незлагодженість і непідготовленість поля бою з нашої сторони.

Звісно, після того, як противник здійснив висадку, по ньому наносилося вогневе ураження, і було ще багато цікавих і героїчних подій, пов’язаних і з нашими полками спецназу, і з десантними бригадами, які вели бої з противником у Гостомелі. Я, на жаль, цей момент уже упустив, отримавши інші команди, і до вечора того дня я покинув місце розташування в аеропорту в Гостомелі.

Але саме ця перша висадка не вдалася у противника в повній мірі. Він мав висаджувати десант з транспортних літаків – цього не відбулося через сукупність факторів: по-перше, злітно-посадкова смуга була заблокована, по-друге, перший десант на гвинтокрилах не зміг здійснити своєчасну висадку для захоплення плацдарму. У них усе пішло не за планом. Це я вважаю заслугою саме тих передових підрозділів, які, можливо, десь у хаосі, але все ж таки дали відпір противнику. Там і прикордонники билися, і нацгвардійці, і строковики билися. Це героїчні хлопці, які насправді зробили набагато більше, ніж усі інші підрозділи, які брали участь в обороні аеропорту в перші миті висадки.

– Виходить так, що саме перший спротив, який зустріли росіяни на підльоті до Гостомеля, дав додатковий час і Києву, і загалом передмістю. І відразу можна сказати, що це поламало плани росіян про те, як вони хотіли маршем іти до Києва.

– Це однозначно так. Росіяни планували захопити плацдарм – аеропорт, який потім вони би використовували як логістичний хаб і точку накопичення перед заходом у Київ. Цей план їм не вдався – плацдарм захопити не вдалося. Безпосередня висадка пройшла успішно, якщо це можна так назвати, попри ті втрати, які для російської армії є допустимими. Але подальший розвиток подій був для них невдалим.

Тому, можливо, й найближче завдання вони виконали в той день, але виконали вони його невчасно, з порушенням усіх таймінгів, які були визначені росіянами при плануванні. І це зумовило невиконання ними їхнього подальшого завдання, що в результаті призвело до відходу росіян з території Київської області.

– Отже, Гостомель. Куди далі? Куди далі вас та військовослужбовців з вашого спецпідрозділу направляють?

– Питання комунікації на той період було досить складним і здійснювалося за допомогою мобільних телефонів. Оскільки ми підрозділи, які звикли працювати у так би мовити відриві від основних сил, чіткої команди, визначеності в тому, що відбувається, я не отримував. Специфіка нашої роботи передбачає, що ми завжди працюємо автономно. Наша поява в аеропорту Гостомеля також була абсолютно ні з ким не узгоджена і не запланована. Тобто основні сили – підрозділи Збройних сил, підрозділи Нацгвардії – здійснювали свої планові заходи, я бачив, що вони в них були. Можливо, не всі вони були виконані в правильному форматі і не всі вдало, але планові заходи здійснювалися.

Я ситуативно спочатку поспілкувався з одним із командирів бригад Нацгвардії, потім з іншими підрозділами і мав зорієнтуватися по обстановці. У мене достатньо умінь та навичок, щоб мати змогу орієнтуватися в обстановці, яка швидко змінюється. У принципі це й було моїм завданням. Коли я вийшов на генерала Буданова, щоб уточнити наші подальші завдання, він фактично підтвердив те, що я зараз говорю.

Він сказав, що на даному етапі на напрямку Ірпінь – Буча – Гостомель – Горенка ви будете одним із спецпідрозділів, який має забезпечити передній край і зупинити противника на цій ділянці. Суть цієї задачі передбачала не дати противнику зайти в Київ. Це напрямок, який мені визначив керівник, він залишався одним із найгарячіших протягом наступних двох місяців, на якому ми здійснювали всі свої подальші заходи.

– А чи є у вас зараз розуміння, чому все-таки росіянам вдалося подолати таку велику відстань протягом перших тижнів великого вторгнення?

– Це насправді не була велика відстань. Але так, у мене є розуміння. Через два місяці наш підрозділ здійснив дуже схожу за прецедентністю атаку на територію Російської федерації. Ми також за допомогою армійської авіації, крутих хлопців і п’яти гелікоптерів здійснили захід на територію противника у Бєлгородській області, на місто Бєлгород, атакувавши їхній НПЗ. Це максимально схожа операція за виключенням того факту, що ми не здійснювали десантування. Ключовими факторами в успіху нашої операції була раптовість, зухвалість і певна думка про неможливість виконання цієї місії. Це ж можна сказати і про першу російську висадку у Гостомелі – раптова, зухвала, неочікувана.

– Ми чуємо різні версії: Путін – божевільний, Путін живе у своєму ілюзорному світі, що він імперіаліст тощо. Чому, на вашу думку, Путін пішов на такий злочин і розпочав велику війну проти України? І коли, як ви вважаєте, у нього у голові зародився цей план?

– План великої війни ніколи не покидав голови росіян. Треба розуміти, що це імперіалістична політика, це все план реваншу для відновлення Радянського союзу. Це не одномоментне рішення і не просто якась забаганка Путіна – це продовження імперської політики Російської федерації щодо народів, що оточують її.

Повернусь до 2014 року, коли, ймовірно, багато українців з подивом усвідомили, що на нас напали. Це подія, якої ніхто не очікував. Але ми ж не звертали увагу на те, що постійно відбувалося на прикордонні з Росією. Це і Грузія, і події в Чечні, в Дагестані, у Молдові з ПМР. Усе це створення зон нестабільності, які дозволяють підтримувати постійну напругу. Ті країни, які досягли свого піку, які мали відносну стабільність та благополуччя, не мали можливості отримати такі стимули до розвитку, як Росія: постійна війна, постійна потреба у кваліфікованих кадрах, в озброєнні. Це все саме по собі стимулювало економіку і розвиток. Напад на Україну – на великий суб’єкт на території Європи – став просто продовженням цієї політики.

– Як ви вважаєте, чи змінилися цілі Путіна від 24 лютого 2022 року до сьогоднішнього дня, з огляду на те, що він все-таки спіткнувся об Україну, він отримав тут “по зубах”?

– Правильно. Варто розуміти, що недооцінка противника завжди погано закінчується. Якщо ви згадаєте виступ Путіна буквально на початку вторгнення, то озвучені ним цілі війни – денацифікація і ще там щось. Тобто розмитість і ширина трактування його заяв дає йому можливість на будь-якому етапі сказати “я своїх цілей досягнув”. Було також серед цілей і захоплення Донецької та Луганської областей, шо на даному етапі досить близько до реальності.

Звісно, его Путіна тішив той факт, що він увійде в історію як той, хто розпочав нову велику війну в Європі. Чи відбулося б це тільки за його бажанням? Ні. Це була спланована мета ще задовго до його приходу до влади.

– З чого починається історія створення вашого спецпідрозділу?

– Історія спецпідрозділу починається задовго до повномасштабного вторгнення – з 2014 року. Сама ідея створення підрозділу з такою емблемою, яку ми носимо, зародилася на далеких полях Донбасу під час першого вторгнення Російської федерації.

Один із нинішніх керівників цього підрозділу з невеликою групою ентузіастів, які на той момент служили в одній з механізованих бригад, вирішили додати ідеологічну складову до розвитку свого підрозділу. Вони обрали емблему, ідеологію та, по суті, поклали старт подальшому розвитку цієї ідеї.Хлопці під Кутейніковим повісили перші шеврони з зображенням привида, вклали думку про невідворотність боротьби, про безперервність та сакральність боротьби українського народу проти поневолювачів. І цю думку ми несемо вже довгий час.

– А назва “Шаман”?

– Вона з’явилася стихійно. Спочатку підрозділ мав мати іншу назву, це сталося випадково. Ми носили шеврон і ідею, і навколо неї збиралися ентузіасти з різних підрозділів. Ми всі один одного знали. Наприклад, у моєму підрозділі люди, з якими я в різний час воював пліч-о-пліч на різних ділянках фронту. Згуртованість довкола шеврона як нашого тотему була для нас ключовою.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, було приблизно 15 людей з цим шевроном, ми зібрались в одному місці, щоб виконати одне завдання. Згодом до нас приєднався такий же ветеранський підрозділ. Потім ми почали розширюватись за рахунок відчайдушних людей, які в різні періоду часу опинялися з нами в боях і ми бачили, що їх можна з нами залишити.

Оскільки командиром підрозділу на той момент був я – мій позивний “Шаман” – один із представників Головного управління розвідки постійно для спрощення ідентифікації говорив, що це “люди Шамана”, тому що в нас не були назви. Усі розуміли, що цей шеврон – це люди “Шамана”. Коли людей стало більше, нас почали ідентифікувати як “Шаманбат”. Ця назва прижилася, і згодом вона почала ставати як бренд і її стало складніше змінити.

Тобто тут присутній такий собі елемент культу особистості. Не можу сказати, що я цьому радий. Мабуть, варто було б колись провести ребрендинг, але, думаю, цим займеться вже хтось із молодших керівників, які колись займуть моє місце.

– Хто ці люди у вашому підрозділі? Це всі ті, хто брав участь у бойових діях з 2014 року, чи це здебільшого люди, які до 2022 року мали інші цивільні професії і не мали військового досвіду?

– Насправді це люди, які, найімовірніше, можуть бути вашими сусідами. Вони можуть купувати каву в одній кав’ярні з вами, і ви цього просто не знаєте. Запит на сильних і відважних, який був на початку широкомасштабного вторгнення, і зумовив склад підрозділу – були потрібні сильні люди, з досвідом, які знали, що роблять.

Подальший розвиток конфлікту вимагав наявність у підрозділі людей, які вміють працювати головою, планувати операції, які здатні до певної військової хитрості і загалом розуміють, що таке військова наука. Тому на даному етапі це досить серйозний симбіоз людей розумних, сильних та відважних. Ми завжди намагаємось “прокачувати” саме ці “скіли” в нашому особовому складі – здатність думати, приймати рішення, боротися за свою ідею і колективно відстоювати своє право на існування, право на боротьбу і своє право на виживання.

У нас загалом цікавий формат підрозділу, тому що ми всі знаємо одне одного. Більшість особового складу підрозділу мали спільну історію задовго до прибуття в підрозділ. Тобто не виключені родинні елементи, не виключені товариські елементи, коли люди з одного спортивного клубу, з однієї вулиці, з одного міста, які один одного знають. У нас багато військовослужбовців, які є братами. Під час нашого другого вертолітного заходу на Бєлгородщину у двох гвинтокрилах сиділи по парі рідних братів.

Багато людей прийшли з різних соціальних сфер. Є люди, які були фінансовими директорами, колись у нас був заступник міністра і один із генералів, які прийшли простими бійцями.

Я можу розповісти історію про одного з генералів. Спочатку я не знав, що він генерал. Але зрозумів, що це не пересічний громадянин. Я бачив, що він має правильну військову виправку. Тому відразу захотів розібратися, хто це такий. Я почав ставити навідні питання, і він сказав, що він генерал. Я сказав: “Окей, продовжуй копати, зараз саме таке завдання”.

– Як ви шукаєте цих людей? Як ви їх відбираєте, тренуєте, готуєте?

– Я, по суті, вже описав початковий принцип рекрутування. Ми всі один одного знаємо. Чужим людям складно потрапити в підрозділ, якщо ми їх не можемо якось ідентифікувати. Але на даному етапі процес рекрутингу запущений. Є сайт, який можна знайти на офіційній сторінці Головного управління розвідки. Запущена програма з QR-кодом і рекламою. Часто ця реклама з’являється в засобах масової інформації.

Є сайт, на якому просто можна заповнити анкету, він називається “Піратський корабель”. За запитом “Шаманбат ГУР МО” можна знайти його в Google. Процес максимально спрощений: є посилання на перехід на анкету, заповнюється анкета, потім відбувається її розгляд нашою командою з рекрутингу і подальше вивчення кандидата. Після цього з кандидатом зв’язуються, телефонують навіть на вимкнений телефон, і він розуміє, що настав час.

– На вимкнений телефон?

– Так, серед спецслужб є такий жарт. Коли для спецслужб дуже важливо знайти об’єкт, то йому зателефонувати навіть на вимкнений телефон.

Якщо цей рекрут нам підходить, ми максимально швидко здійснюємо його вивчення і вводимо в нашу підготовчу команду. Після цього відбувається процес навчання. У військах це називається базова загальновійськова підготовка, у нас вона трохи видозмінена, цей підготовчий процес відбувається з нашими інструкторами і на наших тренувальних базах.

Кількість підготовчих днів може бути різною в залежності від якості особового складу, яка навчається. Може бути так, що ми переводимо людей з інших підрозділів, вони вже мають певний досвід і потрібен лише місяць, щоби привести їх до нормального бою. Якщо людина без досвіду – потрібен значно довший період, щоби поставити його у стрій.

Потім відбувається фахова допідготовка безпосередньо в підрозділі. Приходять представники з різних підрозділів і розбирають людей за напрямками: хтось стає кулеметником і він іде в одну групу, хтось – розвідником, який може ходити на дальні дистанції, і йде до іншої групи, хтось – FPV-шником, хтось – мінометником. Далі відбувається спеціалізація. Людей розбирають по підрозділах, і вже проводять підготовку в контексті його спеціалізації, тобто “доточують”.

В середньому від прийняття присяги до першого бою проходить 4-6 місяців. І то 4 місяці – це скоріше рідкість. Наприклад, коли росіяни вторглися на Харківщину весною минулого року, нам була потрібна вся наша міць і ми максимальним складом висунулись на лінію фронту. Тому на той період новобранців у нашому підрозділі вже не було.

Але коли обстановка стабільна, коли в нас є можливість завершити процес підготовки – то він, як правило, займає до півроку. І тільки після того, як людина готова, ми можемо дати йому право на певну участь в операціях – причому не на ключових ролях. Досить довго командири придивляються до військовослужбовця і “дошліфовують” його.

– З того, що ви згадали під час нашої розмови, і з відкритої інформації я зрозуміла, що ваші військовослужбовці виконують в тому числі завдання в тилу у ворога. Наскільки глибокому тилу? Як далеко вдавалось заходити?

– Я вже озвучив вам певний перелік операцій.

– Бєлгородська область.

– Так. Відразу скажу, що в Головному управлінні розвідки є підрозділи, які заточені саме на long-range, вони заходять на максимально глибокі дистанції на території Росії і наносять ураження противнику. Якщо говорити про 500-кілометрові зони, то у нас таких операцій ще не було. Але ми проводили рейдові операції на території Бєлгородської і Курської областей на досить значну глибину. Спеціальні активні заходи, які пов’язані з перебиванням логістики на території Росії, атаки на логістичні колони – це для нас досить звичні завдання.

Підрозділ у тому числі працює за межами території нашої держави, ми маємо таке право і змогу виконувати по світу завдання, які передбачають підтримку сил Головного управління розвідки, забезпечення розвідувальних завдань. Ми можемо працювати по росіянах за межами нашого континенту.

– З якого року, з якого періоду почався ваш військовий шлях?

– Я почав воювати – якщо ми говоримо про участь в активних бойових діях – з 2015 року. Невдовзі буде річниця. Але я фаховий військовий і потрапив до армії ще задовго до 2015 року.

– Як би ви оцінили нинішній стан російської армії?

– Якщо ми говоримо про комплексну оцінку, то російська армія зараз на високому рівні, як і українська. Ми постійно перебуваємо в стані активних бойових дій, вдосконалюємося, ми робимо висновки, ростемо і розвиваємось. Точно така ж ситуація з російською армією.

Той факт, що особовий склад у Російської федерації на даному етапі перебуває не в дуже хорошому стані – це дійсно факт. Безпосередньо бойові підрозділи в них закінчуються, через це в них є пришвидшена підготовка і мобілізаційні заходи, а як результат – низька ефективність цих нових підрозділів. Але підрозділи, які мають меншу смертність, набувають досвід. Це робить їх сильнішими. Те ж можна сказати і про нашу армію на даному етапі.

Для перемоги у будь-якій битві важливі два фактори – якість та кількість. У Російської федерації проблем з кількістю немає, якість у певній спеціалізації присутня у них також. Ми намагаємось досягти якості у всіх військових сферах, але, на жаль, їхня кількість переважає нашу якість.

Крім того, відразу видно на полі бою, хто перший адаптувався до обстановки, що швидко змінюється. Ми бачили період боїв за Покровськ, коли у противника була ініціатива. Потім відбулося чудо – ініціатива противника була переломлена, наші підрозділи прийшли до тями, зробили висновки, провели реорганізаційні заходи. І противника зупинили. На деяких ділянках фронту ми навіть почали контратакувати. Це класичний приклад того, як змінюється розстановка сил на полі бою і завдяки чому.

– Якщо б вас запитали, які операції за участі “Шаманбата” в нинішній війні ви могли б назвати видатними, якими пишаєтеся? Які це операції?

– Дивне питання, я ніколи собі його не ставив – як це пишатись виконаною роботою. Питання, яке насправді ставить мене в дещо незручне становище, тому що це моя робота. Я не розумію, чому маю пишатися тим, до чого я готувався довгий період свого життя. І найголовніше – я за це отримую зарплату.

Був колись такий цікавий фрагмент із життя “батьків” Cпеціальних сил – американських підрозділів UDT (Underwater Demolition Team), які говорили, що люди, які вбивають для задоволення — це психопати. Люди, які вбивають за гроші – це найманці. А люди, які вбивають за гроші і задоволення — це спецназівці. Тому не бачу взагалі чим пишатися в тому, що я просто виконую свою роботу.

Той факт, що ми змінюємо розстановку сил на полі бою, дає мені можливість відчувати доконаність процесу. Той факт, що я брав участь у певних зухвалих операціях безпосередньо, і потім мій особовий склад брав участь у дуже ризикованих операціях, які найчастіше закінчувалися успіхом, навіть попри втрати чи інші негативні супутні елементи – це також дає задоволеність процесом.

Я брав участь у десантуванні на Зміїний, я брав участь в операції у Бєлгородській області. Мої підрозділи безпосередньо брали участь у захопленні плацдарму лівому березі Дніпра на Херсонщині, у відбитті атаки на Харківщині…

Окей, якщо справді говорити про те, чим пишатися, то минулої весни нам вдалося зупинити російський наступ на Харківщину. Це можна назвати позитивним елементом, тому що ми запобігли серйозним стратегічним проблемам на території нашої держави. Є низка операцій, які ми провели за межами нашої держави, які також важливі в політичному процесі. Це моя робота. Я не пишаюсь тим, що роблю. Я не відчуваю потреби в тому, щоб задовольняти себе у такий спосіб.

Єдине – я можу відчувати певну фрустрованість, якщо не вдається здійснити те, що я хочу, те, що потребує держава, те, що наказує мій керівник. Ось це є для мене ключовим. Тобто успішна операція і має бути успішною. Я не маю відчувати жодного іншого відчуття, крім відчуття виконаної справи. Коли мені і моєму підрозділу не вдається щось зробити – тоді я відчуваю емоції, вони зазвичай негативні, тому що це свідчить про мою недосконалість, про проблеми в плануванні, виконанні, про проблеми, які я не помітив або упустив. Ось ці емоції для мене важливіші, ніж відчуття задоволення чи гордості за себе.

Це глибше питання – не брехати самому собі. Якщо ти сам собі не брешеш, то тобі є за що себе поважати, і все.

– Чи є у вас власне розуміння того, чому росіянам, на жаль, вдається вже понад рік наступати на різних напрямках фронту?

– Так. Ви бачили, або, можливо, читали книжки Толкіна про “Володаря перснів”?

– Тільки фільми дивилася, книжки не читала.

– Фільм також гарно ілюструє всю алегоричність ситуації. Ви бачили там таку народність, як орки. Ще там були ельфи, люди – тобто більш світлі та позитивні персонажі. Можна провести аналогії. Ельфи – це європейці, представники Заходу, які беруть участь у боях на території України. Люди – це безпосередньо українці, які ведуть визвольну війну проти загарбників. Орки – це ті ж росіяни. Так от, орки, які прийшли зі свого Мордору, чорних, занедбаних, спустошених земель, нічого, крім страху і болю, в своєму житті не бачили. І вони йдуть за кращим життям на території, які населяють люди. Ось така їхня мотивація.

Це не дисципліна, не мотивованість, не відданість справі. Це страх і сліпа лють, яка жене їх уперед. Це дві емоції, які з дитинства виховують у росіянах. Коли я бачу росіянина за кордоном, я розумію, що хоч він і одомашнений, схожий на людину, але всередині це звичайний орк, який за першої психотравмуючої ситуації проявить саме ці дві емоції — страх і лють, ненависть до всього живого навколо.

Кожен військовополонений, якого ми беремо, він приводить якісь неймовірні аргументи, пов’язані з кредитами, бажанням заробити гроші, з бажанням вижити. Це пересічні громадяни, які ніколи не жили нормально, у яких не було фінансових засобів, яких зловила їхня міліція і мала до чого вчепитись, цей пересічний росіянин потрапляє до в’язниці і далі на поле бою. На страху заснована вся їхня ідеологія.

Мабуть, у їхній культурі є ще і певний некрофільний культ: усі герої – посмертно, у них лежить якийсь мертвий “чудак” на центральній площі, канонізують мертвих. Був у них цар, росіяни його ненавиділи, бо він жив добре, їздив до Європи, був красивіший, розумніший. Вони його вбили, а потім канонізували, бо він нібито був молодець. Нічого живого для цих людей не має цінності.

– З огляду на наше нинішнє становище на фронті, з огляду на становище росіян, з огляду на окремі геополітичні фактори, за яких наші західні союзники та партнери говорять про те, що пора якось домовлятися і вести переговори, як ви вважаєте, як будуть далі розвиватися події у нашій війні з Росією?

– Якщо довго робити те саме і чекати після цього змін, то нічого, крім розчарування, мабуть, не буде. Є такий спортивний постулат: якщо ти правильно харчуєшся і правильно тренуєшся, а результату немає, то, напевно, ти неправильно харчуєшся і неправильно тренуєшся.

На даному етапі на полі бою досягнутий певний паритет. Технічно ми, мабуть, можемо наступати, але на даному етапі жодні наші аргументи на полі бою не діють. Наступ противника досить обмежений і, по суті, безрезультатний. У масштабах цієї війни 10 кілометрів в одну чи іншу сторону фактично не відіграють жодної стратегічної ролі. Це тактичні успіхи. Вважати їх значущими – це принижувати саму концепцію війни.

Якщо жодна зі сторін на даному етапі нічого не змінює на полі бою і не придумає – те, що відбувається, приречене на затяжний період. Затяжний період невигідний насамперед російській економіці, тому що вона вся обкладена санкціями і колапсує. Вони перебудовуються на військові рейки, але історично Росія після затяжних воєн розпадалася саме через економічні фактори.

Економіка України на цьому етапі значною мірою є дотаційною завдяки постійній допомозі від партнерів. Але вона стабільніша, ніж економіка Росії. Тому, мабуть, зупинка війни буде більш вигідною для Росії. Це моя думка. Для України зупинка війни означатиме втрату територій, які зараз захоплені, на певний час.

Якщо говорити про прогноз: відмова Росії від імперських амбіцій навряд чи відбудеться. Тому наявність під боком кращої, більш розвинутої України буде для росіян надзвичайно незручним і дратівливим фактором. Вони будуть намагатися захопити нашу країну постійно. Той, хто думає, що це зупиниться і можна пересидіти, дуже помиляється.

Єдиний вихід для України, на мою суб’єктивну думку — це можливість розвалити Росію на кілька незалежних держав, які будуть мати право на існування, здорову конкуренцію. І це дасть кожному окремому регіону Росії можливість на чудове життя. Росія як імперський проект приречена бути “косплеєм” Мордора в реальному світі, приречена постійно горіти, диміти, смердіти, бути таким тліючим вулканом і фактором постійної напруги і конфліктів для всього світу. Коли вона розпадеться на безліч окремих країн – це буде її елементом переродження і очищення фактично через смерть – вона буде процвітати.

– Чи вірите ви в те, що принаймні якесь тимчасове припинення бойових дій може бути цього року?

– Так. Я думаю, що тимчасове припинення бойових дій буде. Тому що перепочинок, мабуть, потрібен усім. Як саме це відбудеться – для мене залишається загадкою. Я слабо уявляю собі повну зупинку чи перехід до формату АТО чи миротворців. Хоча я особисто не вірю в силу миротворців у цьому конфлікті.

Чи необхідна ця зупинка? Необхідність змін. Як вони відбудуться – чи після зупинки, чи безпосередньо під час ведення бойових дій – це вже наступне питання. Чи піде на користь зупинка? Росії – точно. Вони вміють швидко адаптуватися та робити висновки. Ми маємо це враховувати. Якщо Україна не зробить висновки – то отримає велику проблему.

Тому я думаю, що хоча зупинка і можлива, але вона потребує максимально великих зусиль від нашого керівного апарату загалом, максимально великих зусиль від людей, які планують подальшу долю нашої держави.