Коли Ка-52 розірвався у повітрі, це додало ейфорії. Дві історії оборони аеропорту в Гостомелі
Ранок 24 лютого 2022 року був холодним та важким. Нацгвардієць Сергій Фалатюк не спав з того моменту, як уночі заступив на чергування в аеропорту ДП “Антонов” у Гостомелі. Але сонним він не почувався: з 5-ої ранку, коли в бік Києва та області полетіли перші ракети і Росія почала велику війну проти України, сон як рукою зняло.
Десь між 7-ю та 8-ю ранку Сергій як відповідальний за протиповітряну оборону аеропорту отримав від командування по рації повідомлення, що треба зробити повітряний коридор – над ними мали пройти два українські літаки.
“Я передав нашим позиціям, що зараз будуть над нами проходити два наших літака. І чую, що десь підходять вони до нас, звук реактивних двигунів. А ще десь вдалині – робота лопатей, схоже, що летять десь гелікоптери”, – ділиться з УП спогадами Сергій.
Дізнавшись про вертольоти, командир попросив спостерігати ще – на радарах їх не було, фіксувався проліт тільки українських винищувачів.
“Я піднявся на спостережний пункт і побачив, як через складки місцевості, через посадки перескакує ворожа авіація. Вони летіли на низькій висоті і їх радари не бачили”, – розповідає Сергій.
Коли командир попросив ще одне уточнення, гелікоптери були вже на такій відстані від позицій захисників, що навіть без жодних оптичних приладів можна було розгледіти, що це ворожа авіація, а саме “гордість Путіна” – вертольоти Ка-52.
“І я просто в радіостанцію крикнув: “Вогонь по повітряному противнику”. Почув у радіостанцію: “Хто дав дозвіл на відкриття вогню, по чому стріляєте?”. Я кажу: “Спостерігаю ворожу авіацію! Працюємо по ній”. І почали з хлопцями їх нищити”, – згадує нацгвардієць.
“І, здається, я прийняв правильне рішення. Першим відкрив вогонь, знищив один Ка-52 і вже передав на наші позиції, що в разі виявлення цілі – вогонь на ураження – нищити противника”, – додає він.
За якийсь час Сергій спустився з висоти, на якій була розташована його позиція, і, тримаючи в руках ПЗРК “Ігла”, вибіг просто на злітну смугу.
“Я не знаю, що в мене тоді було на умі, більше так я б не вчинив ніколи в житті”, – каже він.
За 500 метрів просто перед ним у повітрі завис інший російський Ка-52.
“Росія розповідала, що це танк з лопатями. Що це єдиний в світі гелікоптер, який може зробити мертву петлю. Вони його так розхвалили: що це машина для вбивства, що він маневрений, швидкий, несе на собі безліч озброєння, що він все нищить, а його не знищить ніщо”, – згадує нацгвардієць.
Сергій Фалатюк опинився в дуже скрутній ситуації – технічні характеристики його “Ігли” не дозволяли вразити ворожий гелікоптер. Той був занадто близько, і ракета просто не змогла б захопити ціль. А тим часом Ка-52 почав швидко насуватися на Сергія.
Український боєць, сам посеред широкої злітно-посадкової смуги, здатної приймати “Руслани” і “Мрію”, був перед росіянами як на долоні. Ка-52 із будь-якого із численних видів озброєння на борту міг не просто вбити Сергія, а буквально стерти його з лиця землі.
Але екіпаж чомусь цього не зробив. Мабуть, занадто сильно повірив у власну непереможність і те, що ця маленька точка на землі нічого не зможе.
[BANNER5]
“Він пролетів прямо наді мною. А тоді я розвернувся і вистрілив йому навздогін, так би мовити, в спину. І влучив, знищив його. Другий Ка-52 за ранок. Можливо, він думав, що якщо він мене пошкодує, дасть утекти, то і я його пошкодую. Але я на своїй землі, а це ворог – він прийшов до мене не з добрими намірами, тому треба було його знищити”, – згадує Сергій.
Битва за гостомельський аеропорт була неймовірно важливою як для росіян, так і для нас. У разі успіху росіяни змогли б використати захоплений аеропорт як трамплін для атаки на Київ.
Та плани росіян провалився. Завдяки діям нацгвардійців, які перебували всередині аеропорту, бійцям Сил спеціальних операцій та Головного управління розвідки, авіації, а також завдяки роботі артилеристів 72-ої бригади, які почали працювати по злітній смузі в другій половині першого дня великої війни.
За три роки після початку повномасштабного вторгнення двоє бійців, які безпосередньо відбивали атаку росіян, розповіли “Українській правді” історію першої і, може, найважливішої, фази оборони аеропорту Гостомеля.
* * *
Сергій Фалатюк – старший лейтенант бригади “Рубіж”, боєць Нацгвардії, перебував усередині периметра аеропорту ДП “Антонов”:
“…Ввечері 23 лютого ми заступили на чергування в аеропорту. Піхотні підрозділи – на оборону від піхоти противника, а мій зведений взвод – на охорону від противника із повітря. Ми виставилися на позиціях і несли бойове чергування.
…У нас була бригада швидкого реагування, тому її ще до вторгнення піднімали по бойовій готовності, перекидали з напрямку на напрямок. Треба було зрозуміти, чи бригада зможе зреагувати на наступ, якщо буде прорив у Сумській області чи з Білорусі, чи десь на Луганщині.
В січні 2022 року бригаду вже вивели на полігон на злагодження і десь за тиждень до російського вторгненя з полігона відправили на підсилення під Луганську область, бо основний удар очікувався там. Тому основна частина сил бригади зустріла повномасштабну війну на марші в бік Луганщини.
В Гостомелі на пункті дислокації залишилися тільки солдати строкової служби і деяка частина бійців контрактної служби, які мали забезпечувати оборону і охорону самої військової частини.
І так вийшло, що я теж залишився. Я мав приєднатися до бригади трохи згодом, але не встиг – повномасштабне вторгнення застало мене в аеропорту Гостомеля.
…23-го лютого ми собі обговорювали, чи буде наступ з Білорусі, чи не буде, проводили якусь мінімальну підготовку особового складу. Бо з особового складу, який там зі мною був, майже ніхто не брав участі в бойових діях. Я розказав, як поводитися, що робити при тих чи інших діях противника.
Словом, готували особовий склад до будь-яких сценаріїв, які можуть здійснитися сьогодні, завтра, післязавтра, якщо все-таки Росія нападе. Але тоді як було: то росіяни 12-го мали наступати, то 18-го, то 20-го, 22-го…
…У нас була рота піхоти – це плюс-мінус 80 людей, мій зведений зенітно-ракетний взвод – 15 військовослужбовців, і артилерійська група. Скільки було артилеристів, я не знаю.
[BANNER1]
Я всю ніч був на чергуванні. Ми заступали на позицію біля аеропорту по троє на три доби. І 24 лютого якраз о 10-ій годині вранці мій взвод мали замінити бійці іншого взводу.
У нас був взводний опорний пункт і командна машина. То я звечора сів у машині на радіостанції, приймав доповіді від постів, які в мене стояли, доповідав старшому начальнику, що в мене все добре на позиціях.
Думав, що о 10-ій годині нас поміняють. Але десь близько четвертої години ранку бійці з моєї позиції, яка була на висоті, доповіли, що щось дуже швидко пролетіло на Київ. А тоді почувся вибух у Києві”.
* * *
Томас, командир підрозділу 8 полку ССО, відбивав атаку росіян на зовнішньому кільці аеропорту Гостомеля:
“В нашого вищого керівництва вже було розуміння ситуації, яка складається, і нас цілеспрямовано готували.
На початку лютого 2022 року в нас почалася фаза допідготовки.
…Ми переїхали на полігон у складі тактичної групи нашого загону і десь до трьох тижнів жили суто на полігоні. Абсолютно кожен день у нас була стрільба, тактико-спеціальні навчання, інженерна підготовка і все, що зв’язано з нашою специфікою роботи.
8 лютого на полігоні нас підняли по бойовій готовності. Буквально за годину – півтори ми вже закидали свої речі в транспорт і вирушили на Бровари. Наші групи мали висуватись до кордонів, але по дорозі до Києва в мене ламається один із автомобілів, і ми випадково залишаємось в Броварах як резерв.
21-го числа ввечері мене викликають до себе командир тактичної групи з начальником штаба і дають бойове розпорядження – на аеродром Гостомель. Щоб провести взаємодію, вивчити місцевість, виставити спостережні пости.
Група вантажиться в транспорт, їде в Гостомель, займає так звану кругову оборону.
Ми виставили спостережні пости з переносними ПЗРК. Вже вночі 22-го числа група в повному складі знаходилась біля аеродрому. І десь 23-го числа по команді група зібралась на патрульній базі, бо оперативний офіцер отримав повідомлення від керівництва про ймовірну ранкову загрозу зі сторони Російської Федерації.
На той момент було не до кінця зрозуміло, чи це взагалі можливо. Дати переносились, і ми мали певні сумніви. Казали: “Та, блін, та не буде, напевно. Перший раз чи що?”.
Але в певний момент… Десь орієнтовано в 4.30 ранку ми побачили перші прильоти ракет з різних сторін – з усіх сторін були вибухи.
І ми сидимо посеред лісу, посеред незрозумілого поля, і бачимо якісь феєрверки. І на той момент, знаєте, повітря стало таким важким, ніби можна було його сокирою рубати. І зрозуміли, що щось вже не то”.
* * *
Нацгвардієць Сергій Фалатюк:
“Уже із 4 години ранку взагалі сну ніякого не було. Я всі зміни підняв по бойовій готовності, посилив позиції, посилили пильність спостереження. І тоді ж пішов серйозний обстріл противником Києва. Але ми не розуміли, що це таке летить.
Ніхто тоді не знав ще, що це таке, ці крилаті ракети. Ніхто з нас не думав, що їх застосують проти наших міст. Я почав швидко в інтернеті шукати, що це може бути, і ми зрозуміли, що це нас, мабуть, обстрілюють крилатими ракетами.
Ми посилили пильність спостереження на позиціях, я доповів старшому начальнику, що спостерігаємо, як ракети пролітають, що вибухи в Києві. І далі ми в повній бойовій готовності чекали противника.
[BANNER2]
Поки була нагода, я ще зателефонував дружині і сказав: “Забирай речі, збирайся і виїжджай до моїх батьків на Вінниччину”.
А уже десь о 7:30 перші російські вертольоти були над аеропортом.
…Треба було застосовувати те озброєння, що було. З автомата я по них стріляв, коли в нас закінчились ракети, він їх точно не бере. Видно, що я по вертольоту влучаю, що йдуть рикошети, але росіяни, мабуть, летять і думають: “Що за дурень по нас там стріляє і чухає спину”.
Але коли я зробив перший постріл з ПЗРК і побачив, як цей Ка-52 розірвався прям у повітрі, то це додало сили, навіть ейфорії. Я тоді подумав: “Ну все, ми виграли цю війну. Зараз вони побачать, що воно вибухає в повітрі, і полетять додому, до мамки, до Путіна, плакатись”.
* * *
Томас, командир підрозділу 8 полку ССО:
“Десь через години півтори пройшла команда, що крім того, що буде повітряний російський десант, також буде і сухопутна колона техніки. У складі десь до 300 одиниць.
Задача – за можливості збити повітряні судна і по максимуму знищити і зупинити колону, яка рухається в бік Київщини.
Група розбилась на підгрупи. І почалося найцікавіше. Нам треба було висунутися максимально близько до самого аеропорту, і в разі виявлення повітряних суден збити їх. У нас було два ПЗРК “Стріла” (переносний зенітно-ракетний комплекс – УП).
Ближче до 11 години ми почули проліт одного літака, а тоді другого, які скинули авіабомби чи ракети, не знаю, просто вибух.
Ми побачили лише, як літак пішов на розворот, за ним ще один. Коли вийшов по радіостанції на оперативного офіцера, він розповів, що це був російський літак, але наш його погнав.
Десь орієнтовно через хвилин 20 ми почули звук, ніби хтось біжить у комбінезоні: вш-вш-вш-вш. Піднімаємо голову і бачимо, що вже на початку взлітки висить гелікоптер, який прийшов трошки лівіше буквально над нами, скинув теплові пастки і почав працювати кулеметами, НУРСами (некеровані авіаційні ракети – УП) та керованими ракетами.
Тобто все, що в нього було в арсеналі, він використовував проти нацгвардійців, які стояли на аеродромі й намагалися його знищити. Я вирішив відкрити по ньому вогонь із ПЗРК. Влучив у хвостову частину гелікоптера і знищив його.
Ми спостерігали, як гелікоптер падав, і після цього я прийняв рішення про відкат. Ми змістили позицію, бо скоріше всього вона вже була виявлена. Ми відкотилися на 50 метрів назад, скажімо так, і зрозуміли, що йде каскад гелікоптерів. Ми бачили гелікоптери справа, зліва, різні цілі.
Ми ще раз вистрілили. Бачимо, як пішла ракета з ПЗРК. Був вибух, але зафіксувати його, на жаль, вже не вдалося, бо справа до нас прийшов інший гелікоптер. Ми фізично його не почули, бо він зайшов максимально низько і відкрив по нас вогонь з кулеметів та ракет.
Нас накрили доволі щільним вогнем, якого раніше ніколи не було. Ми зупинилися десь метрів за сто до дороги, і по нас почали працювати всім, чим можна.
[BANNER3]
Здавалося, що кожен міліметр землі був просто зораний, все вибухало, все горіло. Кожен сантиметр повітря був простріляний. Кругом летіли теплові пастки, літали ракети, літали НУРСи.
Ми вирішили розділитися на дві підгрупи.
Треба було зібратися ще ближче до нашої техніки, бо техніка так само була розпорошена в різних місцях. Але противник використовував Ка-52, в яких, на жаль, є тепловізори, і техніку швидко знищили. Перше пряме влучання відбулося скоріше всього в ЗІЛ, який у нас був.
Там були боєприпаси, деякі особисті речі. В нас залишився “Хаммер”, “Козак” і одна цивільна машина. Я сказав своїй підгрупі, що потрібно пересуватися до “Хаммера”, там є озброєння, і треба пробувати знищувати повітряні цілі.
Поки ми бігли, противник завдав ракетний удар з Ка-52 і буквально за метр від нашої підгрупи влучив у дерево. Воно просто розлетілося на скалки.
Я отримав забиття правої сторони. Мене відкинуло на поле, і я думав: “Ну все, навоювався, пацан, досить. І так протримався 10 хвилин, харе”.
Сказав хлопцям, що давайте самі відходьте, а я лишаюся. Потім, коли по мені знов пройшлися НУРСами, я такий думаю, ну блін, трохи проповзу, може, до “зеленки” хоча б, веселіше буде. Проповз до зеленки, роздягнувся, бачу, що крові немає. Думаю, ну, блін, ладно, зніму куртку. Знімаю куртку, немає крові. Знімаю футболку, дивлюся, а в мене вона просто вся в поту, і в мене просто дуже сильне забиття – щепки дерева відлетіли і мене вдарили. Почав потихеньку рухатись до техніки. Бачу, наді мною зависає Ка-52, просто зависає на висоті до 10 метрів. Я нічого кращого не придумав, як скинути “22-ку” (РПГ-22) і шмальнути по ньому.
Момент пострілу був таким… Я дуже добре пам’ятаю цю чорну маску пілота, ці чорні окуляри. Цей пілот дивиться на мене, повертає гелікоптер в іншу сторону прямо в момент пострілу, і постріл з РПГ пройшов у нього прямо перед носом.
І він, мабуть, думає: “Ну все – дуель”. Він робить розворот і відпрацьовує по мені НУРСами разом із ракетами.
Було дуже класно. Я так біг, знаєте, як кажуть, “круті парні на взриви не дивляться”. Це про мене в той момент.
Це зараз весело, а тоді було зовсім не весело. Я підбігаю до “Хаммера” і буквально за метрів 20 до нього в ніс мені заходить Ка-52 і запускає ракету в лобове скло “Хаммера”. Машина, як мильна бульбашка, просто розривається.
Я пробіг за “Хаммер” трошки далі. І буквально за метр від мене під ноги влучила ракета. Я втратив свідомість”.
* * *
Нацгвардієць Сергій Фалатюк:
“Їх залетіла перша партія – шість вертольотів. Ми почали відстрілюватися. Але підтягнулася друга партія. Я дорахував до 36-го гелікоптера і кинув підрахунки. Їх треба було не рахувати, а наносити їм якесь вогневе ураження.
У нас ще були зенітні установки ЗУ-23-2. Ми почали стріляти з них по вертольотах. І вже коли закінчилося все озброєння для ППО, ракети закінчилися, одну установку ЗУ-23-2 вони знищили некерованими ракетами з гелікоптера, то воювати просто не було чим.
Нам надійшла команда на відхід на більш вигідні рубежі. Якраз тоді по аеропорту мало наноситися вогневе ураження артилерією 72-ої бригади. І нам треба було відійти, щоб ми не попали під вогонь своїх же підрозділів. І здійснили маневр на запасні позиції”.
[BANNER4]
* * *
Томас, командир підрозділу 8 полку ССО:
“У мене, мабуть, була дуже сильна контузія. Я нічого не пам’ятаю.
Я прокидаюся, в мене одна половина тіла під землею, а інша землею присипана. І таке відчуття, що ця земля ніби горить, димить. Я нічого не чую. Не чую звуку гелікоптера. Я встаю і, не розуміючи, в якому напрямку, чого я саме туди захотів йти, але я просто починаю кудись йти, взявши автомат за магазин.
Десь буквально метрів двадцять я пройшов, і з правої сторони стояла цивільна машина, на якій приїхала наша група рекогносцирування. Я дійшов до неї і розумію, що з правої сторони в мене починає ніби бити щось, як барабан. Я розумію, що починає щось свистіти, вже бачу – трасера (трасуючі кулі – УП) якісь йдуть.
Я розвертаюсь у той бік і починаю просто-напросто дивитися і щось в ту сторону кричати. І я розумію, що я бачу противника, що я бачу цей камуфляж, який раніше не зустрічав, бачу ці непонятні рухи, якісь там перебіжки в тих кущах. Там тоді снігу не було, було кукурудзяне поле, воно було все риже, зеленка була коричнева.
І тут я бачу зелені оці мавпи бігають. Відрізняються колосально. Я сховався за машиною, зрозумів, що по машині починає працювати кулемет, і просто на характері я скинувся і почав працювати в ту сторону.
Без слуху, без нормальної реакції я намагався подавити його вогнем. Був, знаєте, момент відчаю, але потім відчуття: “Ні, стоп, по-нормальному давай, ти ж мужик, давай працювати”.
Спочатку на інстинктах, а потім вже прийшло усвідомлення, що відбувається, і усвідомлення того, що потрібно робити.
Буквально за метрів сто, зліва від мене, знаходились мої товариші, які не встигли далеко відійти. Вони бачили, що зі мною відбувалось, бачили, що з технікою відбулося. І вони намагалися мене дочекатися, щоб врятувати.
Вони розуміють, що я вступив у контакт. Вони так само починають стрілецький бій з противником. Тобто вони прикривають мій перехід до них.
І в нас починається бій з противником. Мабуть, хвилин п’ять не було чути якогось елементарного звуку. Просто одна суцільна стіна зі свинцю.
Ми старалися максимально подавити їх, бо розуміли, що вони нас кількістю перевищують – ми бачили гелікоптери, які сідають.
Але противник що зробив: елементарна тактика – почав тікати. Ми бачили, що противник поніс перші свої втрати, кидає своїх, розвертається, починає бігти до посадки.
Потім, розуміючи, що в нас немає багато набоїв, ми прийняли рішення просуватись ближче до Гостомеля, для того, щоб під’їхав резерв, підвіз нам якісь елементарні патрони, РПГшки, щоб ми могли знову вступити в бій.
Але десь орієнтовно ближче до четвертої години дня поступила команда від командира тактичної групи на зняття групи і перекидання її ближче до Броварів, на переозброєння та поповнення боєприпасів”.
* * *
Нацгвардієць Сергій Фалатюк:
“Нас відвели на запасні позиції, перегрупували, переозброїли. Мій командир сказав: “Так, іди відпочивати зі своїм особовим складом. Тому що ви поїдете на інші позиції.
Мені виділили місце в санчастині. Я приліг і думаю, що щось мене нудить. Може, це від адреналіну, може, від того, що не їв понад добу. Пішов до медиків, поміряв тиск – в мене тиск 200. Дали якусь таблетку, тільки я скинув берці та приліг, заходить командир, питає, чи я готовий, бо треба виїжджати. Я кажу, що готовий. Медики кричать: “Куди?! В нього тиск високий”. А я кажу, що раз тиск є, значить, живий. Зібрався і поїхав зі своїм особовим складом.
Тобто ще того ж дня, 24 лютого, ближче 12-ої ночі ми опинились уже в іншому місці”.
* * *
Томас, командир підрозділу 8 полку ССО:
“Знаєте, з певним пройденим періодом життя приходить досвід. І на сьогоднішній день, на цю хвилину, я можу сказати, що я би брав в десять разів більше набоїв. Я б краще ходив з поламаною спиною, але я б взяв в десять разів більше.
Я б напхав навіть в носки патрони, правда. Бо за перших, мабуть, пів години бою в мене закінчилось все що можна. Навіть набої в пістолеті.
Не забувайте, що ми – мобільний підрозділ, ми не можемо ходити як танки. Було б дуже добре, якби ми були в екзоскелетах і носили на собі по 20 РПГ. Але, на жаль, хоч ми й сталеві, але спини у нас не сталеві поки що.
На мою думку, бій був нерівний, але ми змогли зробити те, що ми повинні були зробити. Своїми силами ми б не зупинили якусь грандіозну колону. Не впевнений, що ми б посадили всі ІЛи.
Але якщо від нас вимагалося максимально зірвати цю висадку, ми старались це зробити. Якщо нам поставили задачу знищувати десант, ми старалися в стрілецькому бою це робити. Сказати, що ми вбили 100 людей – ні, я вам цього не скажу. Але противник поніс втрати. І я думаю, що моральний стан в нього вже був підірваний, коли незрозуміло звідки по ньому починають працювати. Я думаю, що коли почали падати Ка-52, для них це теж був удар.
Те, що було на вихлопі, всі прекрасно бачили. Була певна кількість збита, і після того ми бачили кількість спаленої техніки і бачили, скільки їхніх там трупів лишились. Трупи були не лише всередині на взлітках, трупи були так само на околицях.
Я думаю, що ми, може, не на 100%, але на 70% свою задачу виконали.
І я вам скажу, що добре, що вийшло, як вийшло. Вони десь один кусочок взяли, але в результаті вони втратили набагато більші свої сили.
Завдяки тому, що ми їх призупинили, що ми їх втягнули в бій, вони на цьому моменті основні свої ударні сили і втратили. Вони втратили велику кількість своїх логістичних засобів, своє ударне угруповання.
Розказуючи незрозумілі казки про 300 спецназівців, які там висаджувалися, 300 спартанців, вони кажуть… Так 300 спартанців і закінчилися через пару днів буквально, тому що вони всі стали “200”.
Після повернення в Бровари у нас був аналіз – ми проговорили, що, як, до чого. Я єдине чого хотів, це просто попити води, бо води не було взагалі. Попити і трішки поспати.
Поспати нам не вдалося, але ми, пам’ятаю, сіли з товаришем. Він почав розпитувати, що в нас там було. Кажу: “Та що, прикольно було, двіж був”.
Він каже: “А ви знаєте, що там зараз робиться?”. Кажу: “Та звідки? Я телефона в руках не тримав. Немає можливості узнати”. Він каже: “Так там з Криму заходять в сторону Маріуполя і на Донбасі, і Сумщина, і Чернігівщина”.
Ми такі сіли, кажу: “Ну що, будемо двіжувати. А що, вибір є?”. Пам’ятаю, що ми всі зайшли тоді в бліндаж, всі заряджали боєприпаси, гранати пакували, рюкзаки повні вже боєприпасів, бо всі збиралися знову на війноньку їхати. І всі такі, пам’ятаю, сидять і кажуть: “Ну що, будемо битися, скільки втянемо, а там – що буде”.
На жаль, ми не попали повторно на Гостомель. Ми розпочали вже після Гостомеля свій зірковий час на Житомирській трасі.
* * *
Нацгвардієць Сергій Фалатюк:
“По Гостомелю конкретна задача була у нас – не допустити підльоту противника до аеропорту “Антонов”. Знищити противника на підходах, унеможливити захоплення аеропорту.
З поставленою задачею ми, можливо, не справилися повністю, бо аеропорт вони захопили. Але ми дали час на розгортання військам Збройних сил – 72-ій бригаді, підрозділам ССО, висунутись на рубежі і закріпитися. Бо якби нас там не було, то Росія Гостомель захопила б дуже швидко. А далі – пішла б на Київ.
А так ми весь перший удар взяли на себе, протримались 12 годин. І ці 12 годин дали велику фору 72-ій бригаді: вона змогла виставити свої піхотні підрозділи, артилерію по річці Ірпінь і наносити вогневі ураження по аеропорту в Гостомелі. Там уже скупчився особовий склад і техніка противника, але тепер вони були під постійним прицілом нашої артилерії.
І саме це не дало змоги провести висадки і підліт великої авіації противника, не дало зробити плацдарм для перекидання сил. А тоді вже казали, що з Росії були готові вилітати до дванадцяти літаків Іл-76 з особовим складом росіян. Це тисячі солдатів, які могли прилетіти за один раз і дуже швидко. І все пішло б за зовсім іншим сценарієм.
А так ми своїми маленькими силами зірвали їхні таку величезну операцію”.
Федір Попадюк, Роман Романюк, УП
