Десант в Гостомелі та окупація Бучі. Історії тих, хто першими зустріли велику війну

Зміст:

• Буча. Родина з вулиці, де вбили майже всіх сусідів
• Гостомель. Російський десант і десятки ворожих гелікоптерів
• Ірпінь. Бої з росіянами і оборона міста на блокпосту Караван Гала
• Про Дорогу Життя і перемогу у війні

Три роки тому, на світанку 24 лютого, Росія принесла війну в кожен український дім. На Київщині одними з перших удар прийняли Буча, Ірпінь і Гостомель – міста, які серед інших міст і сіл України стали символами стійкості і опору окупантам.

В Гостомелі точилися жорстокі бої за аеропорт, який ворог прагнув використати як плацдарм для швидкого захоплення Києва. Сили Оборони зірвали цей план, знищивши десятки ворожих гелікоптерів і не давши російським військам закріпитися. Звірства ворога в Бучі стали відомими в усьому світі, а бої за Ірпінь увійшли в історію сучасної війни.

Попри шалений тиск ворога, тисячі захисників сьогодні продовжують боронити країну – вже четвертий рік великого вторгнення і 11 років війни.

РБК-Україна поспілкувалося з ветераном російсько-української війни, захисником Гостомельского аеропорту та родиною з Бучі, яка досі чекає на новий дім.

Буча. Родина з вулиці, де вбили майже всіх сусідів

Під час російської окупації Бучі, яка тривала з кінця лютого до початку квітня 2022-го, в місті сталися масові воєнні злочини, що шокували світ. Російські військові влаштували терор проти мирного населення – людей розстрілювали прямо на вулицях, катували, знущалися та мародерили.

Після звільнення Бучі українськими військовими на вулицях і в братських могилах знайшли сотні тіл цивільних. Багатьох вбитих знаходили зі зв’язаними руками і пострілами в голову – це свідчило про страти.

Масові вбивства у Бучі підтвердили розслідування міжнародних організацій, а Україна та світова спільнота наполягають на покаранні винних у цих злочинах. Злочини РФ в Бучі на початку вторгнення стали одними з перших доказів того, що Росія веде війну не лише проти української армії, а й проти мирних людей.

Родина Патківських застала 24 лютого в рідному домі на розі вулиці Франка в Бучі. Василь, Ганна, їхня донька Тетяна і онучка Саша, якій тоді ще не було двох років, пережили окупацію і погрози росіян, втратили будинок і залишилися без сусідів – їх вбила Росія.

О п’ятій ранку 24 лютого вони почули в новинах, що почалася війна, згадує Василь під час розмови.

“А о сьомій ранку я поїхав заправити машину, потім поїхав забрав дочку з внучкою, потім іще в магазин заїхали. Спостерігали, як вертольоти сідають на “Антонов”. Я нарахував сімнадцять штук, потім просто зайшов і сказав: все. І потім почалося: Вокзальна, мости. Ми звідси не виїжджали до десятого березня”, – каже він.

Родина Патківських пережила окупацію, евакуацію і втрату дому (фото: РБК-Україна)

Дні окупації родина фактично провела в підвалі. Коли сусідню вулицю Вокзальну бомбили, у підвал спускалися на дуже довгий час. Між обстрілами намагалися готувати їсти. У місті вже майже не було зв’язку, тож дізнатися будь-які новини стало неможливо. Не було і світла.

В перші дні березня росіяни поселилися просто в сусідньому будинку – це були танкісти.

“Заїхали вони (росіяни, – ред.) до нас дев’ятого числа. Спочатку в сусідню хату танком, потім зайшли до нас. Сказали: у вас є десять хвилин, щоб вийти. У вас десять хвилин для того, щоб ми вас випустили. Спитали, чи виїдемо машиною. Кажуть: “Ні, ми вашу машину не випустимо, ми зараз тут залишаємося”. Я побігла до сусідів, а чоловік пішов через ліс у погріб, взяв документи. Дочка збирала дитячі речі, які могла швидко кинути”, – згадує дружина Василя, Ганна.

До залізниці їх вели під дулом автомату.

“Він (військовий, – ред.) такий маленького зросту, а той автомат аж на землі, він ним клацає, ми йдемо і трусимося. Я йшла спереду, дочка з онучкою – позаду. Постійно тримала її за руку. Там є місце, де люди беруть глину, і там яма. Я розуміла: якщо встигну її штовхнути, то вона покотиться в ту яму. Якщо вже будуть стріляти, то хоча б діти поб’ються, але залишаться живі”, – згадує Ганна.

Коли йшли, то чули постріли, але не розуміли, хто стріляв. Потім дізналися: поруч сиділи російські снайпери. Ті самі, які розстрілювали людей прямо на вулицях.

Далі зустріли блокпост. Родину оточило з десяток російських військових. Їм вказали, куди йти на евакуацію. Родина виїхала у Фастівський район. Повернувся додому першим Василь – 11 квітня.

“Одинадцятого числа я був на вулиці – вже нічого не було. Вивалені всі паркани, все відкрите. Там підбитий танк був, тут купа згорілих машин. Коли приїхали – були в шоці. Будинок було зруйновано вщент. Написали заяву, що нам немає взагалі де жити”, – згадує Василь.

Ганна біля зруйнованого росіянами будинку (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)

У більшості будинків повибивало вікна. У будинках навпроти ніхто не живе – людей, які жили поруч, розстріляли.

“От хата стоїть, а людей немає. І там людей немає, і тут людей немає. Тут троє розстріляли, там двоє, тут троє, четверо. Чотири – прямо навпроти нас”, – каже жінка.

Одними з сусідів Патківських була родина Шепіло. Мама – заслужена вчителька. Син співав у церковному хорі. Росіяни їх жорстоко вбили ні за що. Коли знайшли їхні тіла, з’ясувалося, що вчителька залишилася без руки по лікоть. У всіх були кульові поранення, а тіла спалили. В іншому будинку неподалік мешкали літні люди, порядні пенсіонери, які тримали господарство. Їх вбили та кинули в рівчак.

В очікуванні нового будинку

Зараз дім для Патківських поступово відновлюють. Але процес не йде швидко – новий будинок для постраждалих від війни коштом держави будуть вже другий рік.

“Деякі монтажні роботи ще не завершені. Як нам сказали, у них закінчилися фінанси. В’їдемо колись. Колись буде. Як не в цьому році, то в наступному”, – каже Василь. Зараз вони досі мешкають у модульному будинку.

“Коли повернулися (в Бучу – ред.), ми були всі без роботи – я, чоловік, зять. Донька отримувала 860 гривень, та й те – кілька місяців не отримувала, бо не знали, чи ми живі. Вже коли надали документи, то вона ці 860 гривень отримала”, – каже Ганна.

Після повернення в рідну Бучу їх мали заселити в модульні будинки на “Варшавці” – Варшавській трасі, яка проходить через місто. Але того дня, коли вже мали заселятися, Литва поставила в Бучу індивідуальні модульні вагончики.

“Привезли нам прямо у двір, і ми дуже вдячні за те, що ми у себе вдома. Слава богу в мене є дах над головою. Я була рада, що я можу від снігу, від дощу сховатися хоча б на перший час”, – каже жінка.

Спочатку у вагончику був сильний запах пластику, не було чим дихати. Ганна сильно кашляла. Родині порадили увімкнути обігрівачі, щоб усе прогрілося. Також все всередині тричі промили оцтом. Є витяжка, також від запаху рятує провітрювання. Другий вагончик – санітарний: два туалети, дві душові. Спочатку кухні не було, родина облаштувала її самостійно. Донька з онучкою через деякий час поїхали жити на квартиру, Василь з Ганною лишилися удвох.

Родина поки живе у модульному будиночку, чекаючи на відбулову дому (фото: РБК-Україна)

Зараз, через три роки війни, Ганна досі дивується тому, які жахливі звірства вчиняли росіяни в Бучі.

“Ніхто не очікував, що будуть стріляти, будуть вбивати, будуть знущатися, – каже жінка, – От як я можу пробачити? Ми трошки наче навчилися жити в цих умовах і при тривозі, але все одно воно все стоїть перед очима. Ми відновимося. Не може бути, щоб Україна не відновилася. Я в це не вірю. Потроху, поступово, але ми відновимося. Головне, щоб повернулися всі додому. Живі і здорові”.

Гостомель. Російський десант і десятки ворожих гелікоптерів

Висадка російського десанту в Гостомелі 24 лютого 2022 року стала однією з головних подій перших днів вторгнення. Ворог намагався швидко захопити аеропорт, щоб далі перекинути війська на Київ. Але українські сили, серед яких було багато нацгвардійців, завдали ворогу значних втрат і зірвали план блискавичного наступу.

Військові під постійними авіаударами стримували десант, а згодом артилерія та підкріплення остаточно вибили звідти ворога, не давши йому закріпитися.

Наш співрозмовник – Дмитро, військовослужбовець бригади “Рубіж” НГУ. Він став свідком тих подій і сам чинив опір ворогу. Потрапив у полон до росіян і бачив все, що вони робили в гостомельському аеропорті. Пробувши в полоні рік, він дочекався обміну і тепер знову захищає Україну.

“До 24 лютого протягом місяця ми відпрацьовували в районі аеропорту різні маневри. ЗМІ розганяли паніку, але президент заспокоював. Я не сприймав це всерйоз, думав, що просто нагнітають. Усі були спокійні, жартували”, – згадує військовий.

Перебуваючи у складі екіпажу БТРа оператором-навідником, за пару днів до вторгнення Дмитро заступив на чергування. Думав, все буде як завжди. Але, як потім зрозумів, це виявилося останнім “звичайним” нарядом перед великою війною. Хлопцю дзвонила мама, дуже переживала через те, про що пишуть в новинах. Він її заспокоював, але попросив про всяк випадок зібрати сумку і поїхати до родичів на Захід України.

Захисник Гостомельського аеропорту і військовослужбовець бригади “Рубіж” НГУ Дмитро (фото: РБК-Україна)

Після чергування військового відпустили поспати. О 5 ранку він прокинувся від криків побратимів: “Тривога, тривога”. Думав, продовжуються навчання. Сприйняв все спокійно, бо місяць щодня вони робили все те саме – тренувалися.

“Ми завели БТР, почали підкачувати колеса. Були незрозумілі звуки, щось схоже на авіацію. Все ближче і ближче. Підняв голову – пролетів винищувач. Подумав – ну це вже щось не до добра”, – каже військовий.

Дмитро цікавився криптовалютою і десь 6 ранку, зайшовши в телеграм-канали, побачив, що йде суцільний обвал ринку. Таке ставалося, коли у світі відбувалася якась кардинальна подія. Писали, що в Україні почалося повномасштабне вторгнення.

“Вперше відчулася війна, коли крилата ракета залетіла в одну з казарм нашої бригади, БТР колихнуло. Зрозумів, що зараз йдуть обстріли всіх військових частин по всій країні”, – додає захисник.

Військові розташувалися всередині та навколо аеропорту в посадках. Чули інформацію, що працюють ДРГ-групи. Казали також, що в їх квадраті працюють ворожі військові, переодягнені в форму ЗСУ, Нацгвардії з червоними пов’язками на руках.

“Ми сіли споряджати кулеметні стрічки і в той момент я почув перший звук гвинтокрилів. Тоді ніяк не міг подумати, що це гелікоптери ЗС РФ. Думав, це нам на підмогу прилетіли Сили спеціальних операцій, Головне управління розвідки. Не думав, що у ворога був настільки зухвалий план – до нас прорватись”, – згадує Дмитро.

Летіло щонайменше 30 гвинтокрилів. Військовий каже, більше половини було ударних – К52, Мі24. Без символіки, просто камуфльовані. Далі пішли вантажні з особовим складом, боєприпасами. Всі висаджувалися в глибині аеропорту.

Наслідки ворожих прильотів в Гостомелі (фото: Getty Images)

“Коли пролітали вантажні, бокові двері були відкриті, і військовослужбовці РФ махали рукою. Вони думали, що їх тут будуть зустрічати. Спочатку вони не відкривали вогонь. Це все тривало до певного моменту, до першого нашого пострілу”, – додає він.

Потім всі дізналися, що приблизно в цей час вже відомий зараз військовий з позивним Фара здійснив постріл з ПЗРК “Ігла”, збивши К-52. Перші такі вертольоти захисники збивали прямо над Київським морем.

“Тоді бойовий дух в усіх піднявся. Зі збиттям К-52 вогонь почали відкривати з усіх сторін. Я думав, його неможливо збити, це ж як броньований танк в повітрі. Це їхня розробка, одна з найдорожчих. Після збиття першого побачив, як працюють наші зенітки. Вони також пошкодили багато гелікоптерів. Ми зі стрілецької зброї обстрілювати Мі-8. Вони з відкритими бортовими шлюзами залітали, вони махали, і ми прямо туди й насипали”, – каже Дмитро.

Він зрозумів, що це була висадка десанту, і що наших військових штурмувало від 300 до 500 людей. А наших захисників там було не більше сотні. Переважна більшість з нашого боку – це були строковики. Тобто про якийсь рівний бій не йшлося взагалі. Командування прийняло рішення виводити нацгвардійців.

“На жаль, не всі змогли відійти в той день. Дехто з військових знаходилися в кінці злітної смуги, це була найбільш дальня позиція. За ними ніхто не міг прорватися. Якраз туди приземлявся десант, звідти починався весь штурм аеропорту. Дорога до них була відрізана”, – каже захисник.

Про полон і героїчну роботу авіації

Дмитро вирішив зі своїм відділенням відійти в район населеного пункту Озера. Але тоді не знав, що пару гелікоптерів військових РФ помилково висадилася саме там, а не на злітній смузі аеропорту Гостомель. Це була помилка ворога, але вона зіграла з Дмитром і його побратимами злий жарт. Ворожа група зачистки слідувала за ними буквально по п’ятах.

“Дійшовши майже до автомагістралі, ми побачили силуети військовослужбовців РФ попереду нас. Замикаючий нашу групу маякував мені жестами, що позаду нас вже є військовослужбовці”, – каже нацгвардієць.

Вони потрапили в оточення. Вирішили, що приймуть бій і боротимуться до останнього. Поки був боєкомплект, відстрілювалися.

Військовий згадує: “Я думав – все, у нас закінчується БК. І вони, мабуть, підійдуть впритул, закидають гранатами, і на цьому моє життя обірветься”.

Росіяни взяли хлопців в полон. На аеропорту в полоні Дмитро разом з іншими полоненими побратимами пробули близько двох тижнів. Тоді про все, що відбувалося на летовищі, дізнавалися від самих росіян, з їхніх розмов. Полоненими в ті дні фактично ніхто не займався: вороги облаштовували позиції, готуючись відбивати штурм.

Він чув, які бої точилися 25 лютого біля КПП. Росіяни постійно кричали, що ось-ось має піти на прорив танк. Вже після полону Дмитро дізнався, що наші військовослужбовці намагалися їх визволити.

В Гостомельському аеропорту росіяни знищили найбільший у світі вантажний літак “Мрія” (фото: Gettty Images)

“З нашої сторони були обстріли колосальні, вони (росіяни – ред.) постійно в бункер забігали. Не могли зосереджуватися на позиціях. В першу годину вони почали будувати фортифікаційні споруди, окопуватися. По дисципліні це плюс, але врешті це ні до чого не призвело”, – згадує співрозмовник.

Він хотів би особливо відзначити роботу нашої авіації в той час. У перший день український пілот щодня вилітав бомбити злітну смугу. Вони називали його “камікадзе”: той безперервно заправлявся, споряджався боєприпасами і повертався в бій. На жаль, його потім збили, але він зробив усе можливе й неможливе, щоб війська РФ не закріпилися в Гостомелі.

Зараз, через три роки, військовий згадує ці події як один зі знакових періодів, коли завдяки героїчним зусиллям ЗСУ вдалося не допустити наступ росіян на столицю. Ворог захопив аеропорт, але його головна мета провалилася. Їхній навіть дуже досвідчений десант отримав потужний опір і опинився у пастці під постійними ударами нашої артилерії та РСЗВ.

Дії наших військових виграли час для резервів, що допомогло зірвати плани ворога. Це стало ключовим у обороні Київщини. Затиснувши ворожі колони, підірвали мости, порушили їхню логістику, і вони втратили найдорожче – час. Саме тому оборона столиці стала успішною, переконаний він.

Сам Дмитро провів в полоні цілий рік. Його обміняли в лютому 2023-го. Там його тримали в повній інформаційній ізоляції. Весь цей час росіяни переконували, що Київ нібито вже захопили. Але його тримала надія на те, що все це виявиться неправдою.

“Я втратив стільки побратимів. Але їхня смерть не повинна бути марною. Я хочу, щоб бойові дії закінчилися на максимально вигідних для нас умовах. Перемога для мене – це переговори з позиції сили, щоб більше не гинули наші побратими”, – підкреслює захисник.

Ірпінь. Бої з росіянами і оборона міста на блокпосту Караван Гала

У 2022 році Ірпінь став одним із ключових міст, які стримували наступ російських військ на Київ. Після захоплення Гостомельського аеропорту ворог намагався прорватися через місто, але наштовхнувся на запеклий опір.

Бої в Ірпені тривали весь березень. З масованими обстрілами, авіаударами і руйнуваннями. Жителів евакуювали через підірваний міст у Романівці, нерідко під вогнем російських снайперів: цей шлях назвали Дорогою Життя.

Наприкінці березня українські військові перейшли у контрнаступ, і 28 березня Ірпінь було звільнено. Ірпінь вистояв, але заплатив за це високу ціну, ставши одним з символів українського опору та стійкості.

Ветеран російсько-української війни і учасник боїв за Ірпінь Володимир Пархонюк зараз керує Veteran Space.Irpin. “За станом здоров’я я зараз не можу виконувати службово-бойові завдання, тому зайнявся питаннями ветеранської політики. Вважаю, що в цій сфері можу зробити набагато більше”, – зауважує він.

Ветеран російсько-української війни і керівник ветеранського простору Володимир Пархонюк (фото: РБК-Україна)

Наш співрозмовник – військовий з великим досвідом. Захищав Україну задовго до початку великої війни. Разом з захисником ми пройшлися місцями в Ірпені, які увійшли в історію боїв за місто. Дорогою він згадує один з перших боїв, у яких брав участь на початку вторгнення РФ.

“Коли росіяни вже прорвалися в місто з ЖК “Синергія”, вони через стоянку хотіли йти через водоканал у саме місто. Це був наш перший бій – п’ятого березня. До цього, третього березня, ми заїжджали в Бучу на зачистку. Ми побачили, що ситуація складна. Надійшла вказівка від вищого командування відійти назад в Ірпінь. Переважаюча кількість противника означала, що сили потрібно зберегти для подальших бойових дій, а не вкладати всі ресурси, щоб програти один бій. У цілому ми виграли битву”, – згадує він.

На околицях Ірпеня ветеран показує паркан, який досі весь у дірках від куль – нагадування про жахливі події, які розгорталися тут близько трьох років тому. Це – колишній блокпост, який військові назвали Караван Гала. Далі, буквально за п’ятсот метрів, вже починається Гостомель.

“21-го березня тут був один із найвизначніших і найжорстокіших боїв за місто Ірпінь. Починаючи з 8-їранку і до 16-ї вечора, російські загарбники через військовий шпиталь заходили і намагалися проникнути в місто. Моя позиція з побратимом була прямо за цим парканом. На цьому місці двадцять першого березня загинув Ігор Кротких, і цього ж дня потрапив пораненим у полон Віталій Попович (побратими Володимира – ред.)”, – згадує ветеран.

Ігор Кротких стояв з Володимиром пліч-о-пліч і загинув у нього на руках. Попри втрати, в тому бою нашим захисникам вдалося знищили багато росіян.

Житловий комплекс, поблизу якого точилися жорстокі бої з росіянами (фото: Getty Images)

“Вони з території військового шпиталю пробили діру і намагалися зайти через дорогу на “Ірпінські Липки”. Частково їм це вдалося, але більшість залишилася валятися на дорозі, якою вони хотіли перебігати”, – каже Володимир.

Територія поблизу ЖК “Ірпінські Липки” стала важливим стратегічним пунктом у лінії оборони Ірпеня в перші тижні. Російські війська намагалися прорватися через цей район, аби захопити територію і розширити зону контролю. Вони застосовували артилерію та танки, намагалися просуватися через прилеглі дороги та території.

Під час одного з найважчих боїв, 21-го березня, у противника була задача прориву оборони міста в цьому районі, згадує ветеран.

“Постійно з Гостомеля, з автопарку, виїжджав танк і прострілював територію. Спочатку ми не розуміли, навіщо це робиться, але потім стало ясно, що він спеціально руйнував укриття, щоб зміг закріпитися десант. Це місце використовувалося для закріплення особового складу, який висадився в Гостомелі. Вони вже були тут, у Бучі, мали прорвати оборону і закріпитися у стратегічній точці”, – додає він.

Під час боїв тієї весни було пошкоджено майже 70% відсотків споруд міста: від приватного сектору до багатоквартирних будинків. Після звільнення місто згуртувалося, організовувало збори з мешканцями, почали займалася відбудовою. Створили комісії, які обстежували будинки на придатність до ремонту. Цей процес триває й зараз.

Про Дорогу Життя і перемогу у війні

У березні 2022 року, коли місто було оточене російськими військами, тисячі ірпінців врятувала Дорога Життя. Єдина можливість покинути місто проходила через мікрорайон Романівка, де люди, ризикуючи життям, покидали місто, рятуючись від обстрілів і мін. Цей шлях став єдиною надією для сотень цивільних у ті важкі дні.

“Більше виходів із міста не було. Стоянка і Буча були під окупантами, Гостомель також. Міст у напрямку Києва був підірваний. Єдиний вихід – через мікрорайон Романівка, під тим мостом. Тисячі людей вийшли звідти і, слава богу, змогли врятуватися з міста, де йшли інтенсивні бої”, – каже Володимир.

Його дружина – також військова. В Ірпені вона виконувала бойові задачі, які поставило перед нею командування. Їхні діти і теща залишалися в підвалі аж до дванадцятого березня. Коли дружина виконала свої завдання, Володимир евакуював їх тією самою Дорогою Життя через той самий міст.

Кадри евакуації через міст облетіли весь світ. Цей шлях назвали Дорогою Життя (фото: Getty Images)

Зараз, у річницю вторгнення РФ в Україну у Володимира є одна головна думка – про перемогу. Також він думає про допомогу ветеранам, відбудову міста, країни. Попри наявні в медіа тези щодо перемир’я він переконаний, що Україна повинна йти до кінця, до повної перемоги і кордонів 1991 року.

“Усі політичні суперечки мають бути потім, тільки після перемоги. Це залишиться в нашій пам’яті назавжди. Навіть коли місто буде відбудоване, ми завжди пам’ятатимемо, хто причетний до цих подій. Жоден росіянин не має бути на нашій території. Хіба що – нога, але без тіла”, – каже ветеран.

В річницю 24 лютого, як і кожного іншого дня, він згадує побратимів, з якими він захищав Україну. Добровольці, каже він, це ті люди, які взяли до рук зброю не за фінансові стимули, а щоб захистити своє місто і свою країну. Всі об’єдналися заради однієї мети – вигнати ворога й не допустити захоплення міста.

“Ми завжди допомагали один одному, навіть незнайомим людям. Хтось міг віддати останнє, якщо це було потрібно. Так само і з харчуванням – ділилися всім, що було, допомагали цивільним ліками та хлібом. Поняття “побратим” – це не просто слово. Побратим – це та людина, з якою ти ділишся останнім шматком хліба, завжди приходиш на допомогу і робиш для нього те, чого, можливо, не зробив би для себе”, – переконаний Володимир.

Ветеран згадує загиблих побратимів на алеї загиблих героїв в Ірпені (фото: РБК-Україна)

На Алеї загиблих героїв на пішохідній площі в центрі Ірпеня сьогодні – обличчя тих, хто втратив своє життя в боях за Україну.

“Понад сто сімдесят хлопців з Ірпеня віддали своє життя за волю і незалежність України. Це цвіт нації, який неможливо замінити. Це справжні патріоти і захисники України. Про них треба пам’ятати”, – підкреслює ветеран.